ЖИТТЯ ПРОЖИТИ — НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ...

САМЕ ЦІ СЛОВА ЗГАДАЛИСЯ УСТИНІ ГОЛЬЦЕВІЙ, КОЛИ СТУПИЛА ВОНА НА ЗЕМЛЮ В РІДНОМУ СЕЛІ, МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА ВЖЕ 90 ДОВГИХ ЛІТ


Того теплого лагідного дня, що був для всіх неначе несподіваний і приємний подарунок пізньої осені, Устина Андріївна приїхала на рідну Звягельщину, аби тут, в колі великої родини, відсвяткувати свій славний ювілей. Щедро сипалося до ніг золоте листя, як листочки життєвого календаря, сповненого подій, радощів і розчарувань, зустрічей та розлук... Скільки днів помістилося у цьому славному ювілеї, а кожен з цих днів у пам’яті ювілярки і донині. Бо світиться радістю розумний погляд літньої жінки і сповнений він великої вдячності рідним за шану і повагу, за гарне свято, що влаштували на її честь.
Народилася У.А.Гольцева 21 жовтня 1919 року в селі Барвинівка (на той час — Черниця), що на Новоград-Волинщині. Батька родини розкуркулили, а мати залишилася сама з чотирма малолітніми дітьми. Намагаючись хоч якось прогодувати дітвору, голодні оченята якої щодня очікували матір в старій хатині з надією, вона вирушила на колгоспне поле. І саме за «колоски», яких кілька десятків кинула у фартух, була на сім довгих років кинута до в’язниці. Діти залишилися сиротами...
Не маючи ще й десяти років, мала Устинка змушена була йти у найми «за харчі». Хтось давав шматок хліба, хтось дозволяв погрітися біля теплої печі. Як вони тоді вижили — досі не може зрозуміти. Брати з сестрою так само наймалися по людях. Правду кажуть, що світ не без добрих людей. Бо якби не такі ось добрі і співчутливі односельці, то й не вижити б дітворі у тяжкі роки поневірянь.
Стала Устина дорослою, вийшла заміж, народила сина Євгена — хоч і не в розкошах жили, проте не голодували, удвох дружньо будували своє сімейне гніздечко. Однак і тут не судилося — почалася Велика Вітчизняна війна, і саме на її фронтах поклав свою голову чоловік Устини. На цьому і закінчилося її подружнє щастя. Проте підростав синок — і для нього потрібно було жити, ставити на ноги, давати освіту. І всю свою любов, надії і сподівання вкладала Устина Андріївна в єдиного сина.
Ось і Євген уже, на радість матері, закінчив військове училище, знайшов собі любу дружину, яка і для його матері стала рідною дочкою. Тепер всю душу віддавала молодому подружжю, тихо раділа, милуючись на їх сімейне щастя. Тішилася двома внуками — Ігорем та Сергієм, і неначе сама молоділа поряд з дітворою. Любила співати їм над колисками пісень українських, яких знала безліч.
Син служив у Росії і забрав до себе матір, бо як же вона сама там, у віддаленому поліському селі — хто ж їй хату витопить, хто у люті морози хліба принесе, хто словом зігріє довгими одинокими зимовими вечорами? Поїхала. Звісно, тужилося за рідною стороною, але ж дітям та онукам відчувала себе потрібною — всі разом жили дружно та весело. І тільки українська пісня повертала її до рідної сторони, де стільки бід довелося пережити, проте ні на хвилину не сумнівалася, що кращого краю на цілому світі ніде немає.
Не знала ще тоді Устина Андріїївна, що не всі важкі випробовування вже минули, що попереду ще чекає страшне лихо — передчасна смерть єдиного сина. Всього лише в 35 років пішов з життя Євген, виконуючи свій службовий обов’язок.. Тяжка втрата підкосила Устину Андріївну, проте вона не зламалась — обняла невістку та онуків, і всі вони підтримували один одного у цьому страшному горі.
Кожного літа разом з онуками приїздила в рідне село, де набиралася життєвої сили та енергії, де були корені її роду, могили дідів, батьків і прадідів. Здавалося, то не ліс шумить, а запитують її високі сосни голосом далеких предків — як живеш на світі, чи наповнені добрими справами дні твого життя? І їй не було за що червоніти в отвіт, бо завжди чесно і відкрито дивилася в очі людям.
Ось уже й внуки повиростали, здобули вищу освіту, мають свої сім’ї. І ще одна втрата — пішла з життя улюблена невістка. На той час розумниця Тетяна зробила прекрасну кар’єру, досягла значних висот — працювала головним лікарем у лікарні об’єднання «Київдержбуд». Здавалося б, живи і радій, проте доля розпорядилася інакше. Немов шмат серця знову відірвали і все дивувалася Устина Андріївна — Бог відміряє їй стільки років у той час, як близькі і рідні йдуть молодими... Але у кожного в житті своє призначення, і скільки кому відміряно — то є велика таємниця людської долі. Значить, потрібно все це пережити.
Але життя — воно ніколи не зупиняється, що б там не відбувалося, гояться душевні рани у вирі нових подій. Радіє щиро Устина Андріївна за онуків — обоє вони стали в столиці поважними людьми, виросли гарними і порядними, чесними та щирими — як бабуся змалку навчала. Стали хлопці гідним продовження роду, вже й правнуків двійко підростає.
І от у день ювілею приїхали всі вони на рідну землю, аби тут, у колі великої родини, висловити свою шану та вдячність ювілярці та побажати ще довгих літ життя. Гордійчуки, Хоменки, Салтикові, Макарчуки і ще багато-багато інших сімей, яких об’єднує в одну родину коріння дідів-прадідів, говорили Устині Андріївні гарні слова, захоплювалися її щедрими життєвими ужинками. І в очах кожного вона бачила радість зустрічі і розуміла, що саме ця любов рідних та близьких завжди допомагала вижити у найскрутніші життєві хвилини, вистояти і не зламатись, не втратити віри, надії і любові до життя та до людей.
Тож і ми щиро побажаємо Устині Андріївні Гольцевій довголіття, здоров’я та багато-багато життєвих радощів!