ТАК ХОТІЛОСЯ ВИПИТИ...

Було це на початку року, в лютому. Троє молодих чоловіків, — Олександр, Ігор та Дмитро, — коротали вечір у теплій хаті, за пляшкою самогонки.
Та що тієї пляшки..
— Малувато, — важко зітхнув Олександр. — Тільки роздражнило.
Дмитро додав:
— І баба Олена «на хрестик» не дасть.
— Не дасть, це точно, — закивав головою Ігор.
— Можна щось інше придумати, — замислено мовив Олександр і підкинув ідею. — Можна на металі заробити.
Дмитро пожвавішав, поцікавився:
— А що, в тебе є?
— В мене нічого немає, але я знаю, де є?
— І де?
— У тракторному парку.
Дмитро з Ігорем зареготали.
Останній пожартував:
— Трактора хочеш угнать чи що?
— Не завадило б і трактора, — усміхаючись, відказав Олександр. Відтак додав: — Але і в майстерні є чимало всякого добра. То що?
— Можна місцевість прозондувати, — підвівся Дмитро.
— А я що, я теж з вами, — підтримав приятелів і Ігор. — Коли видвигаємося?
— Зараз і двигаємо, — сказав Олександр. — Ви підходьте до тракторного парку, а я піду запряжу коня.
— А батько дозволить? — спитав Дмитро.
— Скажу, що до баби треба з’їздити.
— І він тобі повірить?
— Тоді взагалі йому нічого не говоритиму.
— Так буде краще.
На території тракторного парку було тихо. Сторожа на місці не було. Очевидно, пішов додому.
Під’їхали до майстерні.
Олександр через незасклене скло заліз до приміщення. Відчинивши ворота, гукнув товаришам:
— Ігорю! Лишишся біля воза. На стрьомі. Коли що — подаси сигнал. А ти, Дмитре, давай сюди.
Спочатку з майстерні викрали акумуляторну батарею, що коштувала більше тисячі гривень. Потім металевим прутом зламали висячий замок зі складського приміщення і винесли з півтони металобрухту та дві борони.
— Тепер тікаймо!..
Віз з краденим металом молодики лишили на подвір’ї Ігоря. А вранці усі втрьох поїхали до Яруня. Металобрухт здали на приймальний пункт, за що отримали близько чотирьохсот гривень, а акумулятор (за сто п’ятдесят гривень) продали знайомому чоловікові.
Лишалися ще борони.
— Потім комусь загонимо, — сказав Олександр. — Погнали до магазину.
Накупили горілки, закуски. Радості-то! Хоч когось заряджай!
Олександр підбадьорливо гукнув:
— Ну що, хлопці, додому!
— Нннно, конячко!!!
— Наливай!
Дорогою випили пляшку. Будували плани.
— А в майстерні, — говорив Олександр, — металу-то ще ого-го! Треба буде ще зазирнути якось. Ще вип’ємо!
— Обов’язково! — погодився Дмитро, відкупорюючи другу пляшку оковитої. — Треба добавить. Щось холоднувато.
Ігор, дивлячись уперед, раптом побілів, мов сніг на обочині дороги.
— Хлопці, нам, здається, гаплик. Випили…
Їм назустріч, з боку села, їхала міліцейська машина.
У Олександра зажевріла надія:
— А може, це не по наші душі?
— Може… Треба викинути борони!
— Вже не встигнемо.
Дарма молоді чоловіки сподівалися на краще. Їх уже шукали. На возі, під сіном, правоохоронці виявили борони.
Один з міліціонерів пожартував:
— Ну що, хлопці, городи оремо? В лютому?
Молодики, немов води в роти понабирали. А потім навипередки почали зізнаватися: звідки в них ті борони, куди здали металобрухт, кому продали акумулятор.
Затим проти затриманих була порушена кримінальна справа за ст.185 ч.3 Кримінального кодексу України. А пізніше (15 вересня) суд виніс свій вердикт: три роки і шість місяців позбавлення волі кожному винуватцю. Однак, враховуючи ряд певних обставин, даний вирок було замінено на умовний, строком на один рік і шість місяців умовно.
Ось так молоді чоловіки хотіли випити-погуляти, але нажили собі проблем. Тепер без дозволу органу кримінально-виконавчої системи вони не мають права виїжджати за межі України на постійне місце проживання, а також повинні повідомляти про зміну місця проживання в середині країні, зміну місця роботи, навчання тощо.