СИСТЕМА КАРАЛЬНИХ ОРГАНІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКОМУ ПОВІТІ В ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

РОЗВИТОК ПРОКУРАТУРИ, СУДІВ І АДВОКАТУРИ НА ПРИКЛАДІ ОДНОГО ПОВІТУ
Цар Олександр І, проводячи реформу адміністративної та каральної систем Російської імперії, запровадив у 1802 році посаду міністра юстиції. У наступному році при міністрі юстиції було утворено департамент, якому доручався нагляд за правильністю функціонування всіх судових місць імперії та дотриманням ними чинного законодавства, за винятком справ по духовному, військовому та морському відомствах. На міністра юстиції також поклали прокурорські обов’язки щодо верховного кримінального суду. У Міністерстві юстиції поступово були сконцентровані справи з призначення, пересування і звільнення всіх осіб суддівського відомства. Згодом міністру прийшлося здійснювати нагляд за місцями позбавлення волі громадян, для чого було утворено спеціальний тюремний департамент, який очолив директор. Особи, котрі приймалися на керівну роботу в заклади, де здійснювалося позбавлення волі громадян, вважалися на державній службі, і їм присвоювалися цивільні чини згідно з Табелем про ранги з подальшою державною пенсією. Із введенням у 1864 році нових суддівських статутів міністр юстиції отримав обов’язки в якості головного начальника зміненої прокуратури.
Це слово походить від французького procureur, а ще раніше — від латинського procurator, що означає завідувач, управляючий справами. Згідно з царським маніфестом від
8 вересня 1802 року в губернських центрах призначалися губернські прокурори, а в повітах — повітові стряпчі, які мали право утримувати помічників для ведення справ. Прокурори і стряпчі здійснювали нагляд з правильним виконанням законів існуючими органами влади на місцах і в судах, оберігали інтереси державної казни, супроводжували кримінальні справи прокурорським наглядом, турбувалися про правильне вирішення інтересів неповнолітніх, глухонімих, інвалідів та інших подібних категорій громадян. Стряпчі зобов’язані були відвідувати збори і засідання місцевих органів влади, дворянських зібрань та стежити за правильним прийняттям рішень, що не суперечили б чинному законодавству імперії, знайомитися з рішеннями владних структур. Про виявлені недоліки та зловживання вони сповіщали губернського прокурора, а той, у свою чергу, інформував про них губернатора і міністра юстиції. Повітові стряпчі і прокурор підкорялися міністру юстиції, вони повинні були мати відповідну освіту. Розбиратися в діючих законах і правильно їх тлумачити, не використовувати закони задля власної користі. На практиці часто можна було спостерігати зовсім іншу картину.
Зокрема, на початку 20-х років ХІХ століття Новоград-Волинський повітовий стряпчий В.О. Бєлий протегував своєму близькому родичу чиновнику 7-го класу І.О.Бєлому в отриманні від міста земельних ділянок у перспективних місцях під забудову. Свою ідею він пояснив досить своєрідно: «Дабы построить в этих местах домы, приличествующие их нахождению в центральной части города.» Як свідчать подальші архівні справи, чиновник Бєлий ці земельні ділянки отримав, і згодом побудував «приличествующие домы», які здавав в оренду місту під дворянське повітове та приходське училища за щорічну плату в 300 і 160 карбованців сріблом.
Необхідно сказати, що переведення у новий класний чин серед стряпчих не було великою проблемою, як для інших державних службовців. Зокрема, новоград-волинський повітовий стряпчий Франц Чиховський впродовж невеликого службового періоду спокійно був переведений в січні 1846 року у чин колезького ассесора, що в тодішньому табелі про ранги відповідало праву на особисте дворянське звання.
Для розгляду цивільних і кримінальних справ та прийняття по них відповідних ухвал організовувалися повітові суди для дворян, міські ратуші і магістрати для міських обивателів та розправи для селян, а також земські суди. Тому, якщо заявника не влаштовувало рішення, винесене в якомусь із судів, він міг звернутися із проханням до верховної влади заслухати його справу в іншому суді. Показовим для цього є приклад, коли згідно з царським указом справа про майнову суперечку між поміщиками Уваровими і Козаревичами та дворянином Петриківським у липні 1849 року була вилучена із повітового суду і передана до розгляду в земському суді.
Земські суди виникли в 1447 році в Польщі, займалися вони в основному цивільними справами. Туди входили суддя, підсудок і писар, склад суду призначався королем. У царській Росії земський суд зазнав певного реформування. Він був злитий указом від 30 жовтня 1831 року з повітовим судом, йому передані функції гродського суду, який займався кримінальними справами. Проте на Правобережній Україні земський суд існував аж до початку 60-х років ХІХ століття. Місцем його перебування був повітовий центр, а сфера діяльності обмежувалася рамками повіту. Склад його обирався кожні три роки дворянським з’їздом і налічував суддю (капітан-справника — В.В.) та двох засідателів. Оскільки підготовлених осіб було мало, то нерідко засідатель повітового суду був водночас засідателем і земського суду (наприклад, Іван Мацкевич — В.В.), що взагалі не дозволялося.
Архіви доносять прізвища людей, які працювали в Новоград-Волинському земському суді, і їх посади: реєстратор Іван Струтинський, засідатель Осип Залеський, чиновник Турський.
У повітових судах і магістратах засідали виборні особи від станів, у нижніх розправах для селян суддя призначався урядом. При імператриці Катерині ІІ були заведені посади надвірних та совісних суддів. При імператорові Олександру І у склади цивільного і кримінального судів призначалися виборні засідателі від дворянства, а з розпуском нижніх розправ для селян вводилися також виборні засідателі від селянського стану. Слідство проводили органи місцевої поліції: волосні старшини, городничі. Якщо справа стосувалася незначних правопорушень, то рішення по ній приймав городничий у місті або поліцейський справник у повіті чи пристав відповідного стану, в який об’єднувалося декілька волостей, волосний старшина.
У ХІХ столітті в городничі призначалися особи із відставних військових, цивільних чиновників, які були в чинах старших офіцерів. Він виконував обов’язки начальника поліції в місті. У 1862 році звання городничого було скасовано, а на місці його канцелярії утворено поліцейське управління, яке опікувалося також повітом. У 1840-х роках городничим у м.Новоград-Волинський був відставний підполковник Селіванов.
Посада повітового справника була введена в 1837 році ХІХ століття. Кожний справник відповідав за порядок у своєму стані, він мав офіційно помічника, який також перебував на державній посаді. Справник проводив розслідування кримінальних справ у повіті і представляв їх на розгляд повітового суду, доки в 1860 році не була введена посада судового слідчого. Справники мали в своєму підпорядкуванні приставів та завідуючих канцелярією. Згідно з архівними документами, в Новоград-Волинському повіті в 40-х роках на посаді станового пристава працювали Терентій Лукомський та Свідзинський, помічника справника — Віктор Мошинський, приставів — титулярні радники Радкевич, Ходоровський, Домашнєв, завідуючих канцеляріями справника і станового пристава — Олексій Хлєбніков та Іван Ломинський. Новоград-Волинський повіт був розділений на шість станів.
Для вирішення майнових питань сиріт при міській управі існував сирітський суд. Його очолював у кінці ХІХ століття міський голова, членами були чиновник В.Л.Подольський та лікар О.Л.Мєчніковський, секретарем — чиновник без класного чина Петер Христианович Фейльмецгер.
Призначення, звільнення і переміщення осіб, які проходили державну службу, концентрувалося з 1846 року в імператорському департаменті громадянського відомства. Воно також займалося питаннями підвищення у чинах державних службовців, перейменуванням їх із військових у цивільні чини, прийняття на російську службу іноземців після того, як вони давали присягу на вічне підданство, наданням дозволів чиновникам носити мундири після виходу у відставку, складало і вело формулярні списки на кожного чиновника тощо.
У ХІХ столітті право служити в повітовому суді і займати там відповідні державні посади надавалося винятково дворянам християнського віросповідання, причому повітовий суддя мав належати до Руської православної церкви. Цим самим підкреслювалися моральні якості судді і його відданість інтересам Російської імперії. Перевага надавалася військовим офіцерам, вихідцям з центральних районів Російської імперії, або з Лівобережжя України. Так, у 1842 році посаду Новоград-Волинського повітового судді займав потомственний дворянин колезький асесор Микола Борисович Момбеллі, уродженець Чернігівської губернії, звільнений з армійської служби у запас в чині підполковника. Він був учасником війни 1813 року проти Наполеона, за період служби нагороджений орденом Святого Георгія 4 класу, Святої Анни 3 ступеня з бантом, Святого Володимира з бантом, медаллю «За взяття Парижа у 1814 році» та срібною медаллю за турецьку війну 1828 року. Щорічний оклад повітового судді складав на той час 600 крб. сріблом.
Членами суду — засідателями — призначалися особи, яких обирали на повітових дворянських з’їздах; у документах так і зазначалося: обраний від корони. Саме таким засідателем Новоград-Волинського повітового суду від корони був у 40-х роках ХІХ століття титулярний радник Мацкевич Іван Федорович, православного віросповідання, уродженець Київської губернії; він отримував 450 крб. сріблом на рік.
Сюди також належав засідатель повітового суду по виборах дворянства, який вів усю відповідну документацію, колезький реєстратор Ксаверій Вікентійович Завадський, римо-католицького віросповідання, уродженець Волинської губернії, з щорічним окладом у 224 крб. сріблом. (Ймовірно, у його дружини Анни Косачі наймали Новоград-Волинську садибу в 70-х роках ХІХ століття. Пам’ятник на могилі дружини Завадського можна було побачити в районі пивзаводу ще на початку 70-х років ХХ століття — В.В.) Волинським губернатором призначався також засідатель повітового суду від селян, який відповідав насамперед за земельні та майнові питання на селі. Ним в означений період був відставний капітан Семен Гнатович Заблоцький, римо-католицького віросповідання, нагороджений за участь у турецькій війні 1828 року срібною медаллю і польським знаком «За військові заслуги». Щорічне його утримання також складало 224 крб. сріблом.
Секретарем повітового суду був колезький реєстратор Карл Іванович Подгурський, римо-католицького віросповідання, виходець із Волинської губернії; його щорічний посадовий оклад складав 219 крб. сріблом. У лютому 1843 року його на цій посаді змінив колезький секретар Ілля Федоровський.
До середніх чиновників повітового суду входила ще така категорія працівників, як повитчики (помічники столоначальника. Цей старий слов’янський вираз запозичено від назви відділення приказного столу, де зберігалися і розподілялися по інших відділах судові справи, протоколи засідань тощо. Його завідувач йменувався повитчиком — В.В.). Такі обов’язки виконував на той час губернський секретар Людгер Антонович Свенцицький, уродженець Подільської губернії, прихильник римо-католицької церкви, який мав щороку оклад у 156 крб. сріблом (старший повитчик). Серед молодших повитчиків слід назвати колезького реєстратора Теофіла Домініковича Седлецького, римо-католицького віросповідання, уродженця Волинської губернії, з окладом 101 крб. 40 коп; колезького реєстратора Адама Івановича Доманєвського, православного віросповідання, уродженця Волинської губернії, який мав такий же оклад. (До цієї посади Доманєвський працював писарем Новоград-Волинського міського магістрату.)
Кожен чиновник-керівник повинен був мати відповідну освіту або заслуги на військовій чи цивільній службі. Всі інші чиновники повітового суду належали до працівників нижчого рангу. Серед них слід назвати: архіваріуса суду губернського секретаря Лева Домініковича Варунського, уродженця Волинської губернії, римо-католицького віросповідання, з щорічним окладом у 90 крб; старшого писаря суду губернського реєстратора Гасира Каспровича Домбровського, римо-католицького віросповідання, уродженця Київської губернії, з окладом 90 крб. сріблом; писаря суду колезького реєстратора Івана Яковича Шпигановича, римо-католицького віросповідання, уродженця Мінської губернії, з щорічним окладом 48 крб; а також канцеляристів Михайла Івановича Лосевича, римо-католицького віросповідання, уродженця Волинської губернії; Еразма Анпіловича Ломиковського, римо-католицького віросповідання, уродженця Волинської губернії; Івана Івановича Шпигановича, римо-католицького віросповідання, уродженця Мінської губернії. Їх грошове утримання складало всього лише 36 крб. на рік.
Службу в повітовому суді можна було розпочати в 17 років, проте від молодих канцеляристів також вимагався певний рівень освіти, не нижче дворянського училища. Так, писар Новоград-Волинського повітового суду Михайло Іванович Лостович закінчив 6 класів Волинської гімназії.
Кожен працівник суду мав особистий формулярний список про державну службу; в ньому при переході на інше місце роботи зазначалися обов’язково причини переміщення. Так, канцелярист Новоград-Волинського повітового суду Сильвестр Михайлович Гржибовський, дворянин, римо-католицького віросповідання, був вибраний возним (судовим приставом — В.В.), про що в формулярному списку зроблено відповідний запис.
У середині 40-х років ХІХ століття Новоград-Волинським повітовим суддею призначено надвірного радника Чагіна. Серед працівників Новоград-Волинського повітового суду в 1848 році зустрічаються нові прізвища: повитчика Антона Каетановича Марковського, 29 років, римо-католицького віросповідання; писаря повітового суду Йосипа Степановича Левицького, 18 років, дворянина, римо-католицького віросповідання; засідателя повітового суду Аратовського; канцеляриста повітового суду Осипа Домбровського.
Просування по службі в повітовому суді залежало, окрім віросповідання працівника, його станової належності і ділових якостей, також від рівня отриманої освіти і посади. Формулярні списки постійно оновлювалися, прізвища судових працівників подавалися відповідно на присвоєння нових класних чинів і нагород, що мали вони за службу, проте в умовах царської бюрократії цей процес тривав надто довго. Характеристики на молодших працівників суду і канцеляристів підписував голова повітового суду, характеристики на голову суду, судових засідателів і секретаря підписувалися Волинським губернатором та предводителем дворянства.
У 1853 році Новоград-Волинський повітовий суддя, колезький радник Чагін, вийшов у відставку, його місце зайняв Сергій Миколайович Бологовський. Засідателями повітового суду на той час були: обрані від корони Іван Федорович Мацкевич, Емануїл Євстратович Панчук, Семен Гнатович Заблоцький; секретар повітового суду — Карл Іванович Подгурський; повитчики — Людгер Антонович Свенцицький і Вікентій Євстафійович Кржижановський. Обов’язки архіваріуса покладалися на Теофіла Домініковича Седлецького; наглядачем селянських справ у суді був Іван Якович Шпиганович, реєстратором справ — Йосип Стефанович Левицький, писарями служили Іван Іванович Мацкевич та Антон Людвикович Сосновський, а канцеляристами — Адам Іванович Доманєвський, Олексій Олександрович Герман та Роман Каетанович Залеський.
Коло справ, що їх розглядав повітовий суд, було досить обширним. У 1847 році, наприклад, він розглядав питання про права нащадків графині Маріани Потоцької на Корецьку суконну фабрику, Корецький фарфоровий і Городницький фаянсовий заводи. У 1846 році в суді було розглянуто питання про безлад і зловживання в Новоград-Волинській міській думі. Суть справи полягала в тому, що колишній секретар міської думи Микола Йосипович Бочковський видав єврею Нухиму Барському, який мешкав у Новограді-Волинському, паспорт, що було на той час заборонено. Вочевидь, зроблено це було не безкоштовно. У 1848 році слухали справу про поміщика князя Четвертинського і утиски селян, які працювали на його суконній фабриці. Із справи вияснилося, що фабрику в селі Обарові у графа взяли в оренду євреї містечка Тучина. Один рік фабрика була в оренді єврея Йосипа Сліпого, перед ним в оренді у купця 3-ї гільдії Йосипа Ейнаховича Зальцмана. Вони знущалися над робітниками, ввівши, зокрема, на фабриці таке покарання для селян, як побиття їх різками за погану роботу.
Якщо цивільні особи вчинили правопорушення, пов’язане із майном або виробництвом військового відомства, то на базі повітового суду створювався тимчасовий військовий суд, куди командування Новоград-Волинського гарнізону відряджалo своїх офіцерів, котрі мали виконувати роль засідателів. Вік злочинців, їх стать і ступінь заподіяної ними шкоди до уваги при цьому не бралися.
Характерним прикладом є справа про спробу підпалу в 1842 році суконної фабрики селянськими хлопчиками з села Середня Деражня Новоград-Волинського повіту, яку розглянув військовий суд. Він був утворений із цивільних засідателів повітового суду і чотирьох офіцерів штабу 2-ї артилерійської бригади, що стояла на той час у місті. Фабрика належала поміщику Казиміру Суфчинському, який виконував на ній замовлення військового відомства. Спробу підпалу здійснили тринадцятилітній Захар Жовтюк, який працював на фабриці, і його дев’ятирічний брат Гнат Жовтюк. І хоча підпал не вдався, а хлопці усвідомили свою провину й повинилися, для розгляду їхньої справи був організований суд такого суворого гатунку.
У 1864 році внаслідок судової реформи роки повітовий суд перетворили в окружний суд, який поділявся на південну (з центром у містечку Полонне) і північну (з центром у м.Новоград-Волинський) окружні дільниці, які фактично співпадали з рамками колишніх шести станів; у кожний стан входило 3-4 волості; головою окружної дільниці був мировий посередник, а очолював мирових посередників усіх станів голова з’їзду мирових посередників. Мировий суддя вибирався місцевим дворянством на три роки і затверджувався на посаді першим департаментом Російського сенату. Від мирового судді вимагалося не лише відмінне знання законів Російської імперії, але й певна матеріальна незалежність. Тоді ж перемогла ідея Київського генерал-губернатора, призначати головами з’їздів мирових посередників православних юристів, випускників університетів, доручаючи їм бути головами зібрань місцевих дворян. А щоб матеріально підтримати їх, було дозволено поза чергою і на пільгових умовах продавати їм землі учасників польського повстання 1863 року. У 1864-1867 роках повітовим мировим суддею був у Новограді-Волинському відомий краєзнавець, надвірний радник сорокарічний Василь Гнатович Пероговський. У 1865 році він займав посаду директора Новоград-Волинського тюремного відділення, і виконував посадові обов’язки повітового предводителя дворянства. Річна заробітна плата судді такого рангу складала понад 1165 карбованців срібом.
В.Г.Пероговський закінчив Житомирську гімназію, був нагороджений орденом святої Анни 3-го ступеня та бронзовою медаллю в пам’ять Кримської війни 1853-1856 років. На цій посаді його замінив Петро Антонович Косач, який мав університетську освіту і стаж юридичної роботи в Києві, захистив дисертацію, мав чин титулярного радника. У Новоград-Волинському суді тоді працювали колезький секретар Микола Грудзинський, колезький ассесор Фома Богдашевський, Колезький ассесор Віталій Бичковський, колезький секретар Феофіл Харкевич, столоначальник Петро Сухозанет, архіваріус губернський секретар Цезарій Гржибовський. Мирові посередники значну увагу приділяли питанням земельних відносин на селі, очолюючи чиншеві у селянських справах повітові присутствія.
П.А.Косач очолив з’їзд мирових посередників Новоград-Волинського і Ровенського повітів. Пізніше він став повітовим предводителем дворянства і мав ще багато обов’язків. У 1873 році його разом з Іваном Рудченком обирають членом Волинського губернського статистичного комітету, у складі якого він проводив значну краєзнавчу роботу.