ВОНИ БУЛИ НА МЕЖІ ВІДЧАЮ

Саме про це ми довідалися з вуст тих, хто вже стояв на краю прірви та відчаю.
Притулок для людей, які потрапили в критичні ситуації, — так можна назвати реабілітаційний центр, де насправді повертають до нормального життя тих, хто вже однією ногою стояв на краю прірви. Ці люди, десь на чомусь спіткнувшись у житті, були міцно затягнені у вир наркотиків, алкоголю, проституції, криміналу, з якого ще жодна людина не змогла самостійно вибратися. І хоч доходило до відчаю, до безвиході, проте на такому шляху зазвичай не буває світла в кінці тунелю. Не буває, якщо людина не переосмислить своє життя. І саме про це — наш наступний репортаж.
Дорога до Яруня з міста недовга. Якщо автомобілем, то вже за хвилин двадцять вимальовуються перші будівлі села. Це одне з найбільших сіл району, де проживає майже три тисячі населення, значна частина якого постійно їздить на заробітки за кордон. Власне, нема чому дивуватися — на селі нині знайти постійну роботу не так просто.
Але саме тут ми переконалися у тому, що на хліб насущний завжди заробити можна. Бо саме так — власними силами, не цураючись ніякої роботи, заробляють на проживання ті, про кого піде мова у нашому репортажі.
Декілька років тому у Яруні відкрився притулок для людей, які потрапили в кризові ситуації. Не просто притулок, а реабілітаційний центр, який має дуже хороші результати роботи. Центр знаходиться у невеликому будинку край села — звідси відкривається дивовижної краси краєвид на безмежне поле, де щойно пробуджується рання весна. І саме такими — усміхненими і по-весняному просвітленими, нас зустріли хлопці та директор центру — Андрій Іванов, з яким і розпочалася наша наступна розмова:
— Андрію, у цій кімнаті на стіні висить дуже оригінальна картина — серед пустелі одиноке сухе дерево — і над ним розжарене сонце. Чомусь саме картина відразу привернула мою увагу — звідки вона тут?
— Цю картину намалював один з наших хлопців, який сам виходив з життєвої кризи.
— Мабуть, цей сюжет символізував стан його душі на самому початку шляху до реабілітації?
— Можливо, але цікавий той факт, що візьми кожну людину, яка звертається за допомогою, нарко- чи алкозалежну, то якщо вникнути в її життя чи послухати розповідь тих, хто проходив через наш центр, то в минулому це обов’язково чи спортсмен, чи цікава творча особистість — поет, художник. У переважної більшості з них були міцні, успішні сім’ї, але щось сталося в житті, якийсь надлом — і приходить зло, яке руйнує до основи людське життя, руйнує особистість.
Навіть на даний час у наших реабілітаційних групах є колишні успішні спортсмени зі значними досягненнями в спорті, люди з вищою освітою. Програма наших центрів називається «Від серця до серця». Це особисто нами розроблена програма.
— Що означає її назва?
— «Від серця до серця» — це спілкування і життя на душевному рівні, коли відкриваються людські серця, коли насправді ми починаємо говорити про наболіле, починаємо визнавати свою проблему. І все, — саме з цього моменту життя людини починає змінюватися. Бо якщо не визнати свою проблему, то взагалі марно щось змінювати в цьому житті. Адже тоді ми самі себе переконуємо, що ніякої проблеми взагалі немає, що я такий герой, і все в моєму житті буде добре, навіть якщо нічого не робити. Мовляв, я ще сповнений сили та енергії.
Особисто сам колись це все пережив. Таким чином працювали і зі мною — на своєму особистому прикладі мені відкривали, показували ті сторони життя, де я зазнав поразки, і на які раніше не звертав уваги. Я маю на увазі духовні, моральні, сімейні цінності — я на них не зважав, заглиблюючись у себе, але не у ці поняття, які насправді найважливіші. Саме в цьому і допомагає наша програма «Від серця до серця».
У нас створені два центри реабілітації — чоловічий і жіночий. На кожні два тижні ми беремо якусь тему зі Священного писання і вивчаємо її, а по п’ятницях збираємося і обговорюємо.
Ми спілкуємося і в ході цього спілкування змінюємо себе. Адже всі ми різні — по характеру, по рівню свого інтелектуального розвитку.
Навіщо потрібно себе змінювати? Але через що люди потрапляють у такі критичні життєві ситуації? Бо десь були безвідповідальні, го­р­ді, лукаві, его­їстичні, пихаті — багато виникає таких якостей у людині.
І ціль роботи нашого центру в тому, щоб змінити характер, стереотипи, переглянути життєві цінності.
Ми працюємо вже близько двох років. Перший будинок купили в Яруні — це стара хатина, яка потребувала капітального ремонту, і який ми дуже довго власними силами робили. Бо фінансовий бік залишав бажати кращого.
— Андрію, на будь-яку нову справу потрібні кошти — звідки все ж таки взяли фінансування для такої доброї справи?
— Ви знаєте, як написано в Біблії: «Хто крав, — надалі не кради, а роби корисне своїми руками, щоб було з чого виділити тим, хто цього потребує». Я особисто колишній злочинець, бо наркотик примусив переступити закон, як і багатьох тут із нас в минулому. Цей фактор — фактор праці, самопожертви, він важливий, щоб в людині не розвивався егоцентризм, впевненість у тому, що мені всі винні, бо я потерпілий від суспільства, від держави і таке інше. Ні! Людина сама відповідає за свої вчинки і потрібно працювати. От ми і працюємо — бо маємо за щось їсти, зрештою, їздити в місто, де знаходиться наша церква, на богослужіння.
Тож ми працюємо — звертаємося до різних підприємців. Члени нашого центру вже позитивно зарекомендували себе тут, в Яруні, і до нас часто звертаються з пропозиціями тої чи іншої роботи. В Токареві допомагали, ось нещодавно разом розвантажували вагони…
— А дівчата?
— А дівчата, поки на вулиці холодно, печуть хліб. Не на продаж, а просто для потреб центру, для себе, бо нам у Токареві дали кілька мішків борошна, а в жіночому реабілітаційному центрі є російська піч у будинку — тож вони таким чином освоїли техніку хлібопекарства.
Але теплішої пори — весна, літо, осінь, — дівчата разом з хлопцями працюють. Торік ми їздили на посадку ялинок, на обробіток цих ялинок, сапали їх. Наймаємося різноробочими на будівництво. Цих коштів вистачає на забезпечення наших потреб.
— Як налагоджено побут?
— Для того, щоб це не було якесь анархічне місце, ми, звісно, маємо певний розпорядок дня. Ранок у нас починається о 6.30. Починається день з вранішньої молитви і читання Біблії. Тоді — сніданок, який ми готуємо по черзі. Щоправда, тих людей, які щойно потрапили до центру, ми особливо не навантажуємо — вони самі визначаються, коли вже можуть виконувати якусь роботу, ніхто нікого ні до чого не примушує. Багато хто виявляє власну ініціативу і просить, щоб йому дали можливість попрацювати.
— А як з харчуванням — є піст, чи без обмежень?
— Так, ми постимося двічі на тиждень: середа у нас загально-церковний піст, а п’ятниця — це піст нашого центру за наркозалежних та алкозалежних хлопців і дівчат. Це молитва, піст (взагалі нічого не їмо цілий день, окрім чаю).
— Це таке своєрідне голодування?
— Я б не сказав, що це — голодування, бо церковний піст — він такий, коли Бог не дає людині відчуття голоду.
Тож після сніданку у нас робочий час, зараз хлопці ходять на ферму, бо там попросили нам допомогти, і цього заробітку (до двох годин) вистачає на харчування та проїзд, і з двох годин починається учбовий процес. Це дуже важливий час, дуже важливий момент. Якщо людина духовно не зміниться, то тільки лише робота не врятує. Якщо раніше я особисто заробляв гроші легким і нечесним шляхом, то тепер я шаную плоди тяжкої праці.
— Андрію, ви живете в селі, де особливо гостро постає проблема безробіття — люди скаржаться на те, що на селі немає роботи, ніде заробити гроші. Однак ви їх заробляєте, і цих заробітків вам вистачає на життя. Це тому, що вам небагато потрібно, чи тому, що при бажанні завжди можна заробити на хліб, якщо не боятися праці?
— Це якраз ті два фактори, які б я між собою не розділяв Загалом така вже людська сутність, що скільки б не заробляв — завжди мало, завжди хочеться ще. За природою своєю людина ніколи не може насититися і ніколи не може задовольнитися тим, що має. Але сьогоднішнє наше життя вчить нас бути задоволеним усім. Адже матеріальне — це не суть і не найголовніше у цьому житті.
Є на сьогодні що поїсти, у що одягнутися — і все, достатньо. Завтрашній день буде турбуватися про себе. Людина здатна рости і розвиватися. А тут, на реабілітації, взагалі багато не потрібно. Це — по-перше, а, по-друге, я не вірю сьогодні тим людям, які кажуть, що неможливо заробити на життя. На хліб людина завжди собі заробить. Інша справа — коли у людей немає бажання працювати. Люди шукають «легких» грошей, а там, де «легкі» гроші, — там і гріх. Великі статки завжди штовхають людину на якісь сумнівні розваги, хочеться дорогих речей, з’являється гординя і зверхність. Але ж матеріальне — це саме те, що непостійне. Воно сьогодні є, а завтра його немає.
Тому потрібно стільки, щоб тільки забезпечити насущні потреби. Так ми вирішили питання з миттям — кілька днів працюємо для господаря лазні, а натомість маємо можливість помитися і не сплачувати за квиток гроші.
Взагалі ж у нас зараз існує два реабілітаційних центри — чоловічий і жіночий. Як до нас потрапляють люди? Думаю, буде краще, якщо кожен сам за себе розповість.
АНДРІЙ, 30 років:
— Я тут, у центрі реабілітації, вже майже сім місяців і прийшов сюди весь розбитий і висушений фізично і морально — як земля в пустелі. І тільки в реабілітаційному центрі я раптом неначе ожив — як рослина, яку поливали, за якою доглянули — і вона принесла свої плоди. Тому я дуже вдячний цим людям за всю ту любов, яку вони віддали мені.
Сам я народився і виріс у Новограді-Волинському і до тридцяти років уже мав дуже багато проблем — алко- і наркозалежність. Рідних у мене немає нікого — так сталося, що всі померли, є тільки рідний брат Олег — йому допомогли влаштуватися у місто Овруч, теж у такий самий центр.
Так склалося в житті, що я рано залишився сиротою, почав вести непутяще життя і невдовзі залишився без квартири і жив на стадіоні. Якось на стадіон прийшли мої знайомі — побачили, як я живу, і повідомили про це керівників центру. Домовились про зустріч — і з того часу я був врятований.
У тому житті я вже хотів накласти на себе руки, навіть приготував — яким чином, бо моє життя вже було суцільною руїною.
Здавалося б, жебрак — що з мене було взяти? Але ж дали притулок, обігріли і подарували нове життя. Я відвідую нашу церкву «Ранкова зірка».
А зараз я сповнений сили та енергії, надії на майбутнє, мені хотілося б мати свою родину, і я щиро вірю, що колись так буде. Адже вже декілька родин склалося саме з тих хлопців і дівчат, які проходили реабілітацію ось у таких центрах і позбавилися своєї колишньої залежності, ведуть новий спосіб життя. І у моєму серці не та пітьма, яка була раніше, а світло, яке я хочу дарувати людям. Я б хотів присвятити своє життя Богові, бо в миру в мене вже нікого не залишилося — мені немає до кого повертатися.
Євген, 26 років:
— Я сам з Луганщини, приїхав сюди до знайомого. Він сам пройшов реабілітацію і зараз має дружину і дитину, у них благословенна родина.
Я закінчив середню школу. Років у 18 спробував «травку», згодом були таблетки, все більше затягувало. Почалися ін’єкції. З’явилися такого ж плану друзі. Спочатку було просто цікаво, а потім так втягнувся, що вже й ночами не міг спати. Залишився один інтерес — знайти дозу і вколотися будь-що.
Поламалися стосунки з батьками, бо які можуть бути стосунки в сімї у наркомана? А зараз я дзвоню додому і кажу батькам, що люблю їх. Тільки тепер усвідомлюю — скільки на той час я завдав їм болю.
У центрі я перебуваю вже три місяці. Мрію повернутися на батьківщину і допомагати тим людям, які цього потребують. Таких у мене залишилося там декілька знайомих, які також перебувають у критичній ситуації.
До цього, як я потрапив сюди, я був не лише наркоманом, а й багато палив. Мені казали — треба покинути, але я відповідав, що скоріше їсти кину, ніж палити. Але коли я приїхав сюди, то вже ні палити, ні вколотися не хотілося. Колишні мої знайомі, коли про це довідуються, навіть не можуть у таке повірити. І це ще раз підтверджує той факт, що Бог може те, що людині навіть не снилося.
Андрій Іванов: з приводу ломки не можна сказати, що її зовсім немає тут у тих, хто колись коловся, але все ж таки вона не така сильна, як вдома, не така навіть, як у лікарні, значно слабша. Бо з Божою поміччю, на прикладі тих, хто поряд і сам нещодавно через це пройшов, можна уникнути багатьох страждань «переломного» періоду.
Микола, 37 років:
— Я з міста Новограда-Волинського. Народився і виріс в хорошій сім’ї — були батько і мати, старший брат. До 14 років серйозно займався боротьбою. У 1989 році вбили мого батька, і я перестав слухати матір, з’явилися сумнівні друзі. В 14 років мене перший раз посадили до в’язниці за те, що наніс ножові поранення своєму однолітку — зробив 42 удари ножем. Це була бійка. Я йшов тоді з боротьби і за звичкою тримав у кишені ножа. Відсидів 6 років, а коли звільнився, то одружився, і у нас народилася дочка. Проте потрапив до в’язниці знову по тій же самій статті — 22 удари ножем. Почав жити за законами в’язниці. Ще відсидів 6 років, а коли звільнився, то розлучився з дружиною. Почав співмешкати з іншою жінкою, з якою теж невдовзі розійшовся. Почав пити. Хоч і працював, але все пропивав. На роботі такого п’яницю ніхто не захотів тримати — втратив роботу. ­Наймав квартиру, але мене звідти вигнали. Тож на той час я просто бомжував. У такому стані мене побачив мій колишній друг Славко, який вже пройшов через реабілітаційний центр, і завів до церкви. Спочатку я не хотів, бо думав, що це секта.
Думав, що буду тут як раб. Але тут отримав те, чого ніколи не мав у житті — любов, увагу, ніхто з мене нічого не вимагав, а навпаки — кожен намагався допомогти. Я очистився від своїх мирських звичок, від злоби, агресії — зараз у мене на серці мир і спокій. Я пустив у своє серце Бога. Я вдячний за це все організаторам центру.
Василь, 22 роки:
— Я з Вінничини. Моє життя починалося прекрасно — народився і виріс у хорошій забезпеченій родині — є мама і тато, старший брат. Закінчив 9 класів, поступив у технікум, закінчив його, активно займався спортом. Але прийшов момент, коли все в житті почало змінюватися — почав ходити на дискотеки, курити цигарки, спробував наркотики, почав випивати спиртне. І змінювався на очах — почав псувати життя батькам і сам цього не усвідомлював.
Потім також через знайомих потрапив у центр — і моє життя дуже змінилося. Я тут вже три тижні і кожного дня моє життя дуже сильно змінюється — мені не хочеться ні цигарок, ні наркотиків. Якщо людина не прийде до Бога, то вона просто сама не зможе змінити своє життя. Я в цьому переконаний. Бо людина одинока в цьому світі, якщо розраховує тільки на себе.
А тепер я отримав щастя і любов.
Згодом ми вирушили до жіночого реабілітаційного центру, де також почули багато болючих життєвих історій. Але тепер всі ці люди — доброзичливі і усміхнені, вони впевнені у тому, що тепер все в житті складеться якнайкраще:
Аня, 42 роки:
— Я з Вінниці. 14 років була на наркотиках. Знайомі запропонували спробувати, а чоловік на той час був у в’язниці. Була сімя і двоє дітей. Теж побувала у в’язниці. Зловживала спиртним.
Дочка моя спочатку потрапила в реабілітаційний центр у Коростень — вона приймала наркотики. А ми з мамою у Вінниці ходили в такий же реабілітаційний центр. Зараз у всіх нас все добре.
Наташа, 34 роки:
— Я сама з Шепетівки, колишня наркозалежна. Друзі запропонували — вкололася. 4 рази побувала у в’язниці за вживання наркотика. Так трапилося, що до мене прийшли віруючі люди — я ходила до церкви, але тоді ще вживала наркотики, бо думала, що зможу самотужки з ними покінчити, коли захочу це зробити. Але в житті занадто багато спокус і людині самій просто неможливо їх уникнути.
Я вже два місяці знаходжуся в реабілітаційному центрі, не вживаю наркотиків. 20 років палила дуже багато — теж перестала.
Хочу мати сімю, дітей, віруючого чоловіка. Хочу вести повноцінне життя.

У дівчат в кімнаті — швейна машинка, кухонний посуд сяє чистотою, на столі — красива домашня паляниця. Відчувається, що в цьому домі живуть світла надія та любов. І ми ще раз пораділи за тих, хто ще так нещодавно стояв на межі, на краю прірви — і врятувався.
Ми вирушили з Яруня під враженням того, що, дійсно, практично навіть з безвиході завжди буває вихід. І це дуже важливо, коли потопаючому простягають руку допомоги. Навіть, здавалося, зовсім вже безнадійному. А скільки таких — одиноких і безнадійних ходить вулицями міста, ходить в суцільній темряві відчаю. І саме їм та їх рідним хочеться сказати — є світло в кінці тунелю. І цьому є свідченням всі ті невигадані життєві історії, про які йшла мова в нашому репортажі.