ТАКІ ЛЮДИ — ЩАСЛИВІ

Коли заходиш у дім подружжя Ірини Олександрівни та Юрія Пилиповича Пінкусевичів, то ніби потрапляєш у світ прекрасного. Світ гармонії, краси і великої духовності. Спілкування з такими людьми приносить радість, викликає оптимізм, бажання творити. Зустрічі з ними чекаєш як свята.
Золотий ювілей подружнього життя відмічає у серпні ця чудова, знана не тільки в нашому місті, родина.
Ірина Олександрівна має звання майстра народної творчості — виставки її робіт влаштовувалися неодноразово у нашому місті, Житомирі, Рівному, Луцьку, Трускавці.
Рід Ірини Олександрівни бере початок із Запорізької січі, сімейства Залізняків, Порохляків (це її прадіди). Бабуся Олена Степанівна — з Сибіру. Вони зростили 8 дітей. У цьому славному роді був учень видатного Рєпіна. Мама Ірини Олександрівни захоплювалася планерним спортом, будувала «Уралмаш». Тато — військовий, у 16 років добровільно пішов у загін Будьонного, учасник фінської та громадянської війн. Диплом у військовій академії імені Жуковського захищав французькою мовою.
Ірина зростала в атмосфері творчих задумів, захоплювалася математикою. Чому ж не стала модельєром, художником, а обрала професію вчителя фізики і математики? Інтерес до точних наук виховав батько, «математика не визнає зайвих слів, вона сама гармонія і мистецтво», — говорить Ірина Олександрівна.
До переїзду в наше місто Ірина Олександрівна викладала математику в інституті, а коли переїхали у Новоград-Волинський, був один вибір — викладач трудового навчання у 5-тій школі. Аналітичний розум, ліричність, тонке відчуття краси — все поєднано в цій жінці. До чого б не доторкнулися її руки — чи то звичайнісінька нитка, чи шмат тканини, чи соломинка — все немов оживає, розкриваючи глибинну красу навколишнього світу. Чудові портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки — витончена робота з пуху; вишивка хрестиком, гладдю; настінні натюрморти з сухих рослин; килимки у стилі тапіко; в’язані серветки; кофти, оздоблені квітами з мережива, стрічок, бісеру — все це викликає подив. Просто не віриться, що таке можуть створити руки однієї людини. А ще Ірина Олександрівна має талант прекрасної господині: в її оселі завжди витає аромат смачних пирогів, тістечок. «Руки мої щомиті в роботі, працюють, аж поки втома не здолає»,— зізнається Ірина Олександрівна, а ще: «мій вірний помічник у всьому, порадник, найперший цінитель моїх творчих робіт, бо й сам є творчою людиною — мій чоловік Юрій Пилипович, з ним, колишнім військовослужбовцем, ми об’їздили чимало світу».
Любов до праці, вміння творити чудове подружжя передали своїм дітям Надії та Андрію, внучкам Олечці, Тетяні, Олені. Мрію Ірини Олександрівни стати художником втілює сьогодні її внучка Оля Сватенко, яка навчається в інституті м. Рівне за спеціальністю дизайнера-модельєра.
Якось Ірина Олександрівна розповідала мені про свої кольорові сни: «Мені часто сняться прекрасні пейзажі, сонечко, поляни квітів, прокидаюсь, — а в голові вже готова картина». І летить у небо дивовижний птах і квітнуть троянди на її картинах.
Такі люди — щасливі, і ті, хто поруч з ними — також!