БЕШКЕТ ЗІ СТРИПТИЗОМ

Через чергову частину міліції не так просто пройти, тому і цього чоловіка, котрому на вигляд було років сорок п’ять, також перепинили правоохоронці.
— Ви до кого? — поцікавився капітан.
— Я — Леонід Копиленко, — пригнічено мовив той. — Мені треба заяву написати. Мене побили.
— А хто побив?
— Та є там один псих, — ­Аркашка.
— Ви його знаєте?
— Ще й як! Ми в його матері підлогу перекриваємо.
— А чому він вас побив? Яка причина?
— У тому-то й справа, що відгамселив ні за що.
— Коли це трапилося?
— Ну, десь години дві тому?
— А чому одразу не подзвонили до міліції?
Чоловік стенув плечима.
— А я знаю? Думав, що не приїдете.
— Хм. От нар-род! Гаразд. Проходьте сюди. Он стілець. Розберемося.

Будівельники приїхали, як завжди, о восьмій ранку. Зазвичай, пішли до літньої кухні. Однак господарка оселі, тітка Олена, в котрої ця бригада перестеляла підлогу, їх перепинила:
— Хлопці! Ходіть-но до хати.
— А що сталося? — спитав бригадир Іван Кудряшов.
— Я вже снідать приготувала.
— Так ми, ніби, спочатку перевдягалися, а вже потім…
— Картопля захолоне. Вже на столі. Мені бігти треба буде. Справа є. Тому так і вийшло.
— Ясно, що діло темне! — пожартував бригадир. — Раз так, то йдемо.
Тітка Олена, як і більшість людей, не була заможною людиною. Проте годувала будівельників двічі на добу: вранці та в обід. Щоправда, інколи і вечеряти припрошувала. Що було, те й ставила на стіл. Все по-простому: картопля варена, сало смажене, огірки солоні, капуста квашена. Коли курку зарубає. Й міцненькою пригощала. Але небагато наливала. По чарці, і на цьому все. Щоб, часом, з підлогою не напартачили.
Жила тітка Олена з меншим сином, Аркадієм (назвали на честь батька, котрого поховали кілька літ тому, хвороба скосила; роботящий був чоловік!). Старший син, Микола, давно перебрався до столиці. Одружений, працює на солідній роботі. Грошима матері допомагає.
Аркадію (мати звала його Аркашкою) було під тридцять. Невідь у кого вдався. До роботи не побіжить, до чарки був охочий. Байдикує днями.
Тітка Олена його побоювалася. Бо коли зайве хильне — бешкетує. То посуд поб’є, то собаку ні за що копне, то каменюку в курей пожбурить. А то було якось — на матір замахнувся. Щоправда, не вдарив. Обійшлося. Та все починається з малого.
А це ось серед ночі приперся. Мало не на чотирьох. Лаявся, на чому світ стоїть. Мати ледь спати його вклала.
І коли вже вгамується?

Прокинувся Аркашка майже перед обідом. Голова, певна річ, не своя. До нього долинув стукіт чи то молотка, чи то сокири з дальньої кімнати. Почув вовтузню на кухні. Подибав туди.
Мати стояла за плитою.
— Що, гуляка, прочуняв? — вколола.
— Умгу, — син сів на стілець.
— Щось їстимеш?
Аркашка скривився:
— Не лізе.
— Ще б не лізло! — мати в тому ж дусі.
Синок подивився на порожні чарки, що купкою стояли на столі. Зрозумів: мати приготувала їх для будівельників. Попросив:
— Налий трохи.
— Не наллю! — різко кинула мати.
— Що, шкода, да? — Аркашка мав жалюгідний вигляд: згорблений, ноги переплетені, пальці до синяви стиснуті.
Мати знала, що проситиме на похмілля, як підведеться. Але категорично собі поставила: не дасть! Дай — зараз знову понесе на подвиги і знову додому приповзе навколішках. Досить.
Аркашка продовжував канючити:
— Налий, ну. — І кивнув на кімнати. — Їм же наливаєш.
Мати дошкульно відказала:
— Так ті роботу роблять!
Син трохи помовчав. Поміркував. Потім холодно спитав:
— То не наллєш, значить?
Категоричне:
— Ні!
Аркашка несподівано згорнув зі столу чарки і жбурнув їх об стінку. Посипалося скло. Відтак підвівся і вийшов з кухні. Направив свої стопи до будівельників.
— Що ви тут понакладали?! — присікався до них.
Чоловіки поніміли: що за вибрики?
Один із будівельників, Леонід Копиленко, зіронізував:
— А ти знаєш, як треба підлогу стелити, еге ж?
Ліпше цього не говорив. Аркашку це так зачепило, що він аж зубами заскреготів.
— Що ти тут сказав?!
— Ми робимо свою роботу, — відказав Леонід Копиленко. — І робимо непогано. Ніхто ще не скаржився.
— А мені не нравиться! — рявкнув Аркашка.
Ситуація — ідіотська. Будівельники сторопіли, не знали, куди ступити.
А Аркашку ще дужче понесло. Він схопив держака від лопати, підскочив до Леоніда Копиленка і гепнув його по спині. Той упав на дошки і отримав ще кілька копняків.
— За що? — спантеличено спитав будівельник.
Аркашка на це нічого не відповів. Хотів ще добавити Копиленку, але втрутилися решта чоловіків.
— Ти що, здурів?!
Хулігана схопили за руки і потягли з кімнати.
— Пустіть, скоти! — виривався Аркашка. — Пустіть, а то капець вам усім настане! Як пить дать, настане!
На шум вибігла тітка Олена. Криком закричала:
— Що тут сталося??! Що??!
— Ваш синок нашого побив.
Мати схопилася за голову.
— Бо-оженько! Що ж ти коїш, негіднику такий!
Аркашка скористався замішанням і вирвався з цупких рук будівельників, кинувся до вхідних дверей. У порозі зупинився. Обтерши губи рукавом сорочки, зло прохрипів:
— Я вам ще всім покажу! Я вам покажу, де раки зимують! — І вибіг надвір.

Леонід Копиленко діяв мовчки. Відмив з обличчя кров, перевдягнувся, причесався і ступив до хвіртки.
— Ти куди? — спокійно спитав ­бригадир.
Колега коротко кинув:
— В міліцію.
— Може, не треба?
— Треба.
Повернувся Леонід Копиленко з правоохоронцями. Точніше, приїхав на міліцейському авто.
Аркашка, побачивши машину з мигалками, стрімголов кинувся нагору. Забарикадував усі входи і виходи.
— Не візьме-ете! — зловтішався він. — Такі не здаються!

— І що, часто він таке виробляє? — поцікавився старший опергрупи в матері бешкетника.
Мати замислено знизала плечима. По хвилі відказала:
— Такого ще не було. Але…
— Що — «але»?
— Ну, як вип’є, то поганий. Свариться, буває. А хто п’яний добрий?
— Ну-ну. А, може, він у вас того…
— Дурний чи що?
— Ну, ви самі сказали.
— Та, наче, як усі люди.
— Усі люди такого не виробляють.
— Отож, отож.
— Може, ви його попросите злізти з горища?
— Спробую.

Аркашка роздягнувся до самих трусів. Обличчя вимазав сажею, як Рембо, і почав чекати «наступу ворогів».
— Сину, злізь, — гукнула мати.
— Не здамся! — на все горло крикнув Аркашка. — Вони ще там?
— Та ж не поїдуть, поки не злізеш.
— Не діждуться! Аркашку просто так не візьмеш!
— Ти що, з глузду, сину, з’їхав?
— Мамо! Замовкни!

Правоохоронці спробували горище взяти штурмом. Однак це їм не вдалося. Не допомогли і ніякі умовляння. Довелося викликати рятувальників і пожежників.
Коли драбину приставили до фронтону, і по ній полізла людина, несподівано відкрилися двері на горищі. Якась мить — і драбина з рятувальником полетіла на землю. Такий коник Аркашка проробив із допомогою жердини. Він драбину просто відштовхнув од гріха подалі.
— А воно мені потрібно? — невідь у кого спитав потерпілий рятувальник і соковито вилаявся.
А Аркашка тим часом на знак протесту зняв свої труси, підпалив їх і на палці висунув з дверей горища.
— Ну, не стріляти ж у нього, — сказав хтось із правоохоронців. — Як же туди лізти? Хтозна, що в нього в голові, і яких сюрпризів він там ще наготував нам. Треба ждать.
Двері знову захлопнулися. Аркашка закинув колоду на плече і став прогулюватися горищем, міркував.
За справу взялися пожежники. Однак і їхня людина повторила попередній «політ» на землю. Не вдалися друга і третя спроба також.
Хтось сказав:
— Викурювати його звідти чи що?
Хтось спитав:
— Як? Горище підпалити?
А знайомий співбесідник слушно зауважив:
— Сам злізе. Треба чекати.
І — настала тиша. Аркашка губився в здогадках: невже «вороги» відступили? Колода лежала збоку, вже не цікавила. Одне погано: на горищі не було ніякої вдяганки, змерз. Хотілося їсти.
Обережно відкривши двері горища, «протестант» визирнув на світ Божий. Ніде нікого. Стрибнув донизу і… підвернув ногу. Тут його і схопили.
Лаявся Аркашка на чому світ стоїть. Та що вже вдієш?
Тепер із Аркадієм працюють лікарі, перевіряють, чи все у нього в порядку із психікою. Якщо так, — доведеться відповідати, а якщо ні, — лікуватись.