НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ...

Ні для кого не є секретом кризовий стан у нашому книговиданні. Чи не основна причина — слабка підтримка цього процесу з боку держави. Зовсім недавно, лише на п’ятнадцятому році української незалежності, Урядом був схвалений проект, який передбачав запровадження щорічних квот на ввіз іноземної друкованої продукції. Однак, попередніх років цілком вистачило, аби безконтрольне надходження книг іноземного, в основному, російського виробництва, ­серйозно порушило баланс у цій галузі.
Держава могла б передбачити дотації для української книги на всіх етапах: видання, друк та продаж (у найближчі 15-20 років) або ж повне скасування податків на той же період. Могла би, але не має такого бажання...
Про державні програми підтримки певних груп митців у нас майже не говорять і не пишуть, хоча останнім часом з’явились «перші ластівки»: пропозиції, наприклад, про підтримку молодих музикантів. Такі програми необхідно створювати і фінансувати, оскільки вигода суспільству очевидна — і моральна, і матеріальна. Слід відмітити позицію міської влади, попри всі існуючі труднощі місцеві автори час від часу отримують хоча б невелике фінансування на видання своїх творів. Тут можна назвати Валентину Ксендзук, Володимира Даника, Олександра Пашкевича, Петра Фатенка, Миколу Куркача, чиї твори побачили світ завдяки підтримці влади.
Щодо Закону про меценатство, навпаки, висловлюються дуже часто, але реальних змін на краще майже немає. Відомо, що у деяких розвинених західних країнах культуру фінансують, вираховуючи 1% з прибутку тютюнової промисловості. Або ж ідуть назустріч представникам «третього сектору», дозволяючи меценатам-підприємцям платити менший податок.
Книговидання в нашій країні знаходиться цілком під владою стихії «диких» ринкових відносин. В Україні майже не діє система книгорозповсюдження, закриваються книгарні. Як приклад у Новограді-Волинському — зникнення книгарні «Лілея».
А от у сусідній Польщі, приміром, створено, як мінімум, кілька видавництв, що підтримуються за рахунок бюджету країни і які спеціалізуються виключно на поезії. В результаті поляки знають і люблять своїх сучасних поетів.
Тим часом видавці дуже рідко коли наважуються друкувати невідомих авторів. Їхній головний аргумент: «Розкручуйтеся власним коштом, а коли про вас усі дізнаються, ми подумаємо, чи варто мати з вами справу!». Усім відомо, що ситуація з пошуками спонсорів у галузі книговидання — критична. Благородна ідея меценатства десятиліттями знищувалася у свідомості «радянських людей», тому в наші часи вона майже не знаходить прихильників у середовищі українських бізнесменів. Багатьох цікавить лише негайний прибуток, бажання отримати «все і зразу», без зайвого клопоту. Без елементарної матеріальної підтримки талант у 99 випадках зі 100 не може самостійно пробитися — його забивають «бур’яни» сірих, але «розкручених» авторів...
Найбільш стійкі творчі особистості продовжують боротися за існування. Стукають, ходять від одних дверей до інших, випрохують крихти, роблять ще щось... Одинакам з тисяч вдається «пробитися», бо «добрі люди» рано чи пізно знаходяться — для найбільш наполегливих...
Вихід з існуючої ситуації можливий, якщо держава і суспільство серйозно поставляться до видання творів тих сучасних українських поетів та письменників, чиї книжки є справді високохудожніми. Вони могли б позитивно впливати на свідомість не тільки молоді, але й інших категорій читачів. У цьому плані, як на мене, доцільною була б організація різноманітних творчих вечорів та презентацій, а також повідомлення в засобах масової інформації про майбутні літературні конкурси.
Ще один бік проблеми — дороговизна друкованої продукції в Україні, відсутність рекламної діяльності. З досвіду роботи ряду країн Східної Європи, зокрема Польщі, відомо, що лише активна підтримка державних структур (а не лише видавничо-комерційних) привела до підвищення попиту на книжки сучасних авторів.
На жаль, з усього вищесказаного висновок напрошується не дуже оптмістичний — поки держава не зверне увагу на українську книгу, доти ситуація не зміниться на краще... Звісно, багато хто скаже — є речі важливіші за книжки, однак їм можна заперечити — не хлібом єдиним живе людина...