ТРАГЕДІЯ НА БЕРЕГАХ СЛУЧІ

ДО 70-ї РІЧНИЦІ ПОЧАТКУ ХОЛОКОСТУ У ЗВЯГЕЛІ
2011-й — це не тільки рік 70-ї річниці з ­початку війни, але і 70-ї річниці початку ­геноциду — масового знищення українського населення єврейського походження (українського холокосту). У вересні цього року на державному рівні відзначатиметься 70-та річниця трагедії Бабиного Яру. Але майже у кожному населеному пункті України — свій Бабин Яр. Холокост у Новограді, до третини населення якого у той час складали саме євреї, почався наприкінці липня 1941 р. Це була одна з найбільших людських трагедій у житті нашого багатонаціонального міста.
Свідчення цих страшних подій знайшов Л.Г.Коган. Німецький військовослужбовець використав фотографію приречених на смерть наших мешканців, як поштову листівку, і надіслав її до Німеччини. Ось переклад тексту листівки: «Звягель, серпень 1941 р. Вони очікують свою смерть (єврейські, польські і українські немічні та діти, від немовлят до старої жінки), зачинені у теплиці, оскільки для багатьох розстрілів не ­вистачало воронок. Вона (смерть — О.П.) прийде до них наступного дня».
Мова у листівці йде про першу масову страту мешканців м. Новоград-Волинський (Звягеля) — в абсолютній більшості євреїв (а також «оточенців») наприкінці липня 1941 р. на території МТС по вул.Чехова, 5.

Згідно з оперативним наказом обергрупенфюрера СС і генерала поліції «Росія-Південь» Ф.Єккельна від 25.07.41 р., на прохання командуючого 6-ої польової армії, зранку 28 липня до вечора 30 липня проводилась «зачистка» лісів 1-ою мотопіхотною бригадою СС південніше шосе «Звягель-Рівне», так званий «простір Звягеля» («Raum Zwiahel»). У цей «простір» входили: Звягель, долина р. Случ, Новий Миропіль, Шепетівка, Заслав, Острог, долина р.Горинь, Гоща.
У рамках цієї «акції» 27 і 28 липня у нашому місті знаходився штаб 8-го мотопіхотного полку СС вищезазначеної бригади зі штабними підрозділами (у кварталі від зборного пункту жертв), котрі і здійснили першу масову «єврейську акцію» у Звягелі. Звісно, в «акції» брали участь і лінійні підрозділи полку. Чи встигли вони завершити акцію у нашому місті?
У «Донесенні про події в СРСР» №38 від 30.07.1941 р. зазначалось: «За повідомленням айнзатцкоманди 4а зі Звягеля: там триває саботаж. Вермахт зганяє в одне місце штатських і у якості відплати проводить страти». Звідки у Блобеля були такі відомості, і чи не переплутали частини ваффен СС з частинами вермахту?
Через спекоту солдати ваффен СС камуфльовані куртки не носили, за кольором форма не відрізнялась від форми вермахту.
Точно відомо, що в цій акції допомогла зондеркоманда СД (після відпочинку по закінченню розстрілів). Саме у Звягелі вона була передана під команду гаупштурмфюрера СС доктора Штумпфа і ввійшла в історію Другої світової війни під його прізвищем.
Хто ж були ці саботажники? Співвідношення серед жертв: 1 неєврей — 8-11 євреїв. У результаті «зачистки» «простору Звягеля» від залишків 124-ої стрілецької дивізії за радіограмою Єккельна від 31 липня до штабу 6-ої армії страчено: «73 російських солдати, котрі діяли як партизани (українців ­доправляли до таборів військовополонених — О.П.), 165 функціонерів, котрі здійснювали суттєву підтримку більшовицької системи (серед них 4 жінки), 1658 євреїв (у т.ч. 59 жінок), котрі здійснювали суттєву підтримку більшовицької системи, видавали українське населення більшовицької влади». Вже з середини вересня, з метою маскування, такі «акції» отримали назву «акції за звичаями воєнного часу». Як постраждало під час цієй першої масової «акції» населення нашого міста?
Згідно з актом Надзвичайної державної комісії з розслідування фашистських злочинів у період тимчасової окупації міста Новограда-Волинського (далі — НДК) у воронці від авіабомб (як бачимо з тексту листівки, саме її і «не вистачало» — мусили її розширяти і поглиблювати) було страчено і поховано до 800 жертв — мешканців нашого міста. В першу чергу, євреїв та захоплених при «зачистці» тилу військовослужбовців Червоної Армії, котрі попали в оточення.
Під час цих розстрілів одну з груп жертв очолював Кагукін (рідний дядько відомого фотографа). Він ніс червоний прапор, знайдений на даху його будівлі (за доносом сусіда). Ця група приречених на смерть, проходячи по вул. Чехова до місця страти, співала «Інтернаціонал» (тоді — гімн СРСР). За свідченнями опитаних мною разом з М.І. Супруновим у 1990 р. очевидців, під час цих розстрілів німці були одягнені тільки у чоботи, труси та пілотки, а самі страти були для них відвертою розвагою. Жертв збирали на території середньої школи №4 (збірний пункт), тримали у шкільній теплиці (див. фото).
Головний кат — керівник розстрілу — командир 8-го мотопіхотного полку СС штандартенфюрер СС Ганс-Вільгельм Закс далеко не втік. Вже 14 серпня він був тяжко поранений штиком біля Ємільчиного і привезений до лазарету у Звягель (нині школа №9), де 19 серпня помер і був з військовими почестями похований. Згодом, він був перепохований на «цвинтарі героїв», у центрі міста (нині стадіон «Авангард»).
Наступну страту здійснила 26 серпня 1941 р. айнзатцкоманда 5 в саду Будинку інвалідів по вул.Чехова, 4. У той день було страчено 161 «євреїв, комуністів і грабіжників». Вони були поховані там же у саду. Після війни командир команди Ервін Шульц був засуджений до 20 років тюремного ув’язнення, як військовий злочинець, але у 1954 р. вже вийшов на свободу.
Третю, самочинну масову страту, здійснив ремонтний взвод, приписаний до 1-ої мотопіхотної бригади СС. Страта була здійснена за особистою ініціативою командира цього взводу унтерштурмфюрера СС Макса Тойбнера.
Ось що зазначено у вироку Вищого суду СС у Мюнхені від 1 червня 1943 р. у справі Макса Тойбнера й чотирьох його підлеглих: «12 вересня він (Макс Тойбнер — О.П.) прибув до Звягеля (він же Новоград-Волинський). Від українського бургомістра він дізнався, що у місцевій в’язниці утримується більше 300 євреїв, бургомістр просив їх розстріляти. Обвинувачений почув про те, що вермахт видає єврейкам довідки, що вони — не єврейки. Оскільки, за його думкою, вермахт був занадто сентиментальний, він вирішив провести екзекуцію силами свого взводу. За межами населеного пункту силами української міліції (допоміжної тубільної поліції) був виритий рів, біля якого євреї — чоловіки, жінки та діти — повинні були стати на коліна. Потім за командою вони були страчені пострілами у потилицю у безпосередній близькості». Як зазначено у вироку, було розстріляно 319 євреїв.
Далі у вироку зазначено: «Через «єврейські акції», як такі, звинувачений не підлягає покаранню. Євреї повинні бути знищені. Жоден із вбитих євреїв не вартий жалю. І хоч звинувачений повинен був знати: знищення євреїв є завданням спеціально сформованих для цього команд, його позитивно характеризує те, що він взяв участь у знищенні єврейства».
М.Тойбнер був засуджений на 15 років каторги за надмірну, навіть із точки зору СС, жорстокість відносно приречених на смерть євреїв у м.Олександрія і фотографування страт. Його підлеглі, у тому числі унтершарфюрер СС Мюллер, були виправдані. Мюллер «відзначився» тим, що під час страти євреїв у м.Шолохово виривав з рук матерів дітей і, тримаючи їх у висячому положенні лівою рукою, стріляв у них з правої.
У вироку Вищого суду СС мова йде про страту у гаю біля Будинку Червоної Армії (нині — гарнізонний Будинок офіцерів, тоді за межами міста). Згідно з актом НДК, при ексгумації було встановлено, що більшість страчених — жінки та діти. З акту НДК: «земля в могилі ніби зцементована кров’ю, в руках у багатьох жінок — трупики їх дітей».
В акті помилково зазначено, що вони розстріляні з кулемета, адже далі йдеться: «поранення головним чином у голову» (з кулемета, звісно, це зробити неможливо). Кулемет, який бачив свідок на місці страти, вочевидь був встановлений для запобігання можливих спроб втечі. В акті також зазначена кількість страчених — більше 700 чоловік. Але це НДК визначала за розміром могил, з іншого боку, німці могли не врахувати дітей. Німецька медсестра у своїх спогадах також називає кількість жертв — 350 осіб. Ще одна неточність в акті — це дата розстрілу (кінець серпня), за німецькими документами він не міг бути здійсненим раніше 12 вересня, а вже 15 вересня бригада отримала наказ про передислокацію на Кіровоградщину. Адже НДК знайшла лише одного свідка трагедії...
На шляху від в’язниці до місця страти знайомий поліцай виштовхнув із натовпу приречених одну матір із немовлям у кущі. Немовля підібрали і врятували українці. Нині — це добре відомий у нашому місті лікар Кесельман, котрий зараз мешкає в Америці. Проте, залишається незрозумілим — чому і коли в’язниця виявилася переповненою єврейськими жінками і дітьми («штатний комплект» в’язниці за царя, з розрахунку об’єму повітря — 100 арештантів на 32 камери)? Схоже на те, що під час першої «акції» німці все ж таки не встигли стратити зображених на світлині людей, і фельдкомендант змушений був за наказом, вочевидь Закса, відправити їх до в’язниці до «кращих часів».
Врешті-решт троє поплічників Тойбнера були засуджені за ці страти земельними судами ФРН. У 1972 р. Р.Вюстхольц отримав 2 роки ув’язнення, у 1982 р. Г.Хессе і Й.Херман отримали відповідно 12 і 3 роки ув’язнення.
Але події вересня 1941 р. цією «акцією» не закінчились. «Спеціально сформовані для цього команди» не забарились. Вже зранку 19 вересня у нашому місті з’явилась сумно відома айнзатц­команда 4а (Бабин Яр теж на її рахунку). За даними А.І.Круглова, їй «асистувала» не менш сумновідома, так звана, «штабна рота» Єккельна (вартовий взвод і обслуговуючий персонал штабу обергрупенфюрера СС). Відразу ж почалась «акція за звичаями воєнного часу», тобто полювання на євреїв.
Ось як описує діяльність цієї команди німецький військовополонений Карл Блеєль у 1941 р. (водій вантажівки 1-го взводу 523-ї санітарної роти вермахту): «У м. Звягель мені довелось бути свідком, коли людей, наче собак, хапали на вулиці, вантажили на автомобілі та вивозили. Їх розмістили у хлівах, де вони знаходились без води і їжі. Наступного дня (20 вересня — О.П.) їх групами по 30 осіб розстріляли. Гроші, цінні речі, кращий одяг у них перед цим відбирали. Я сам бачив, як привезли тяжкохвору жінку, котра лежала на ношах, кинули її до ями і там пристрелили. Число жертв було близько трьох тисяч. Тут не було різниці, чи то була жінка, дитина чи старики. Ще напівживих людей засипали землею. Навіть дехто з польової поліції висловлювався: «Він (Гітлер), мабуть, з’їхав з глузду, оскільки дає наказ робити таку бійню». Ця найбільша, остання масова страта єврейського населення міста (за різними даними 3-3,2 тис. жертв), була проведена 20 вересня 1941 р. на території військового стрільбища по вул.Герцена, 18.
Розмови про створення у нашому місті гетто по вул. Щорса (т.зв. «Нідер») — не більше ніж розмови. Адже у нас юденрат ніколи не створювався. Ніякої тривалої спеціальної концентрації і тривалого примусового утримання євреїв у одному місці німцями не здійснювалось (крім тюрми). «Акції за звичаями воєнного часу» проводились через «великий обсяг роботи» раптово і дуже швидко (максимум — дві доби). Тим більше, що під час перших «акцій» місто знаходилось у прифронтовій смузі. Тому Звягель і «зачищався» неодноразово. Але потрібно зауважити, що документи, за період окупації Звягеля, досі чекають у Державному архіві Житомирської області свого дослідника.
Оперативні і айнзатцкоманди СД були створені у складі айнзатцгруп СД ще до початку війни з СРСР для знешкодження великих, дрібних і активних функціонерів більшовицької партії та комісарів, ліквідації єврейсько-більшовицької інтелігенції на територіях, що підлягали окупації. З початком бойових дій ці високомобільні спеціальні підрозділи СД були переорієнтовані на «кінцеве рішення єврейського питання» на окупованих територіях та масове знищення усіх членів ВКП(б), саботажників та інших «радикальних елементів». У них нараховувалось біля 600 чоловік особового складу. Спеціалізувались вони переважно на масовому терорі проти мирного населення. Командир айнзатцкоманди 4а Пауль Блобель 7 червня 1951 р. був страчений у тюрмі Ландсберг, як військовий злочинець. До Бабиного Яру він вирушив саме з нашого міста...
Але «кінцевим рішенням єврейського питання» на українських територіях займались війська ваффен СС і поліція порядку, призначені для охорони тилового району групи армій «Південь». Це, в першу чергу, мотопіхотна бригада СС і поліцейський полк «Південь» у складі трьох моторизованих поліцейських батальйонів. Їх діяльністю керував вищезгаданий обергрупенфюрер і генерал поліції Єккельн зі своїм оперативним штабом. Він також організовував при проведенні «єврейських акцій» взаємодію і «співпрацю з конкурентами» — підрозділами поліції безпеки і СД, в першу чергу, зі спецпідрозділами айнзатцгрупи «С». Вони під пильним оком «головного рефері» — рейхсфюрера СС Гіммлера — змагались відносно чисельності знищеного єврейського населення, за усіма правилами «конкурентної боротьби».
Так, у Бабиному Яру 45-й поліцейський батальйон стратив 20 тис., а команда 4а — 14 тис. євреїв. Єккельн був повішаний за вироком радянського військового трибуналу 3 лютого 1946 р. в м.Рига.
Звісно, не обійшлось в цих «єврейських акціях» без «допоміжної тубільної поліції» — української міліції. Вона брала активну участь у захопленні, охороні та конвоюванні жертв, навіть спочатку копала для них могили (пізніше це робили самі жертви), а дехто брав безпосередню участь у розстрілах. Таких перевірених «добровольців» з грудня 1941 р. зараховували до складу айнзатцкоманд. На той час, створена українська міліція носила цивільний одяг і відрізнялась від пересічних мешканців наявністю на одязі жовто-блакитного значка.
У нашій в’язниці за часів окупації загинуло більше семи тисяч чоловік (звісно, не лише з нашого міста). Затриманих після масових акцій євреїв після допитів страчували вже у тюрмі. До речі, згідно з архівними даними, під час масових репресій НКВС був проведений лише один розстріл — 25 осіб на тодішній території військкомату (нині — КЕЧ району). Всі інші репресовані були страчені у Житомирі.
Поки не з’ясовано, коли у Звягелі дислокувався штаб айнзатцгрупи СД «С», який керував діяльністю майже усіх айнзатц- і зондеркоманд СД в Україні (крім Таврії і Криму), тобто, знищенням єврейського населення України.
З наказу ОКВ від 16 вересня 1941 р. (ОКВ — головне командування вермахту): «…потрібно зважати на те, що на вказаних територіях (окупованих Німеччиною територіях Радянського Союзу) людське життя нічого не коштує».
Що ще приготували «визволителі» «унтерменшам» — українцям? «Унтерменшами» — тобто «напів або недолюдьми» німці вважали всіх мешканців окупованих територій СРСР (крім, звісно, фольксдойчів), і саме так називали їх у своїх офіційних документах. З внутрішнього документу ОКВ від 2 грудня 1941 р.: «Вилучення з України сільськогосподарських надлишків здійснюватиметься з метою постачання рейху, тому воно можливе при умові, що внутрішнє споживання на Україні буде доведено до мінімуму наступними заходами:
1. Знищення зайвих їдоків (євреїв, населення великих українських міст, які, як і Київ, взагалі не одержують ніяких харчів).
2. Шляхом граничного скорочення продовольчої норми українцям — мешканцям міст.
3. Зменшення споживання харчів селянським населенням».
Якщо втрати серед мирних жителів внаслідок бойових дій більш-менш точно підраховані, то втрати від голоду під час нацистської окупації підрахунку не піддаються. Зрозуміло тільки те, що мова йде не про один мільйон загиблих від голоду українців. У «Книзі Пам’яті України. Житомирська область» наводяться цифри втрат серед цивільного населення України, що під час нацистської окупації померло, як кажуть поляки, «наглою» смертю — 4,5 млн. чол. (співпадає з нижньою оцінкою жертв голодомору 30-х років — О.П.), природне зменшення населення склало ще 4 млн. чол.
За часів нацистської окупації, з 10 липня 1941 р. по 3 січня 1944 р., у нашому місті загинуло до 35% його мешканців, де 2/3 з них — євреї. З урахуванням загиблих військовополонених (26616 чол.) кількість загиблих на території міста у півтора рази перевищила довоєнну чисельність його населення (приблизно 38,6 тис. чоловік). На території району було страчено і поховано до 600 євреїв (Городниця, Колодянка, Ярунь) і більше 4 тисяч корецьких євреїв (Калинівка, Повчине).
Дякуючи міській владі всіх каденцій і особисто М.І.Супрунову, на всіх знайдених могилах жертв масового терору нацистів встановлені пам’ятники. Під час холокосту в нашому місті страчено біля 4,5 тис. українського населення єврейського походження (решта встигла евакуюватися), врятувались одиниці.
28-30 липня 1941 р. — початок холокосту у нашому місті, 20 вересня 1941 р. — його пік. Пам’ятаємо...