«Я ГОРДЖУСЯ СВОЇМИ УЧНЯМИ, СЕРЕД ЯКИХ І ВОЛОДИМИР ЛИТВИН»

Тихо встеляє золотим килимом осінь стежки та дороги. Скільки їх у житті пройдено, скільки зроблено, скільки вистраждано... І це так непросто і так відповідально, коли твоя робота, твої вчинки впливають на долю інших людей, коли десятиріччями пропускаєш крізь власне серце чужі переживання та біль, але, разом із тим, щиро радієш успіхам та досягненням. Звісно, кожна робота — відповідальна, але бути вчителем — це особливе покликання. Адже вчитель — це творець, мудрий наставник і рідна людина на все життя. Саме з таких вчителів — Андрій Васильович ГОРДІЙЧУК, який 5 листопада зустрічає своє 80-річчя.
Поважні літа, але коли спілкуєшся з цією людиною, то відразу помічаєш — скільки молодої енергії випромінює його душа, скільки ще ентузіазму та бажання бути потрібним людям, творити добро у його неспокійному серці. На таких літа неначе призупиняють свій хід, і тільки щедрий ужинок минулого є свідченням того, що пройдено немало.
Ми разом гортаємо родинні альбоми у його затишній невеликій квартирі, і очі вчителя світяться втіхою — скільки гарних учнів випустив у світ і якими людьми вони стали!
«А ось, впізнаєте цього­ хлопчину? Так це ж наш ­Володя ­Литвин! Нині — Голова Верховної Ради України! Простий хлопчик, з невеликого поліського села, з простої родини, а тепер займає одну з найвищих державних посад — мій учень! Це такий політик, така особистість, ким по праву можна пишатися»... А далі — спогади, і ми на якийсь час повертаємося знову у ті далекі роки, звідки все починалося:
— Андрію Васильовичу, а як ви стали вчителем, що вплинуло на ваш вибір?
— Мабуть, саме життя зробило за мене цей вибір. Бо у школі я мріяв бути військовим і відповідно вступив до Ленінградського вищого військово-інженерного училища. Однак, мене за станом здоров’я на півроку не комісували, дали відпустку, аби я пролікувався і повернувся в училище. Наприкінці 1951 року приїжджаю якраз на Новий рік у Новоград-Волинський і йду по вулиці до військкомату. Назустріч — директор третьої школи, що випустив мене у світ, — Постіженко Михайло Власович. Він поцікавився: «О, Гордійчук, чого ти тут ходиш, ти ж вчишся у Ленінграді?» Я пояснив йому, що півроку поправлятиму своє здоров’я, а тоді повернуся до вузу. «І що ж ти будеш робити цих півроку?» «Побуду вдома, корова, господарство». «Ні, дорогий мій, давай руку», — і веде мене прямо у відділ народної освіти. Заходить до завідуючого Скорохода Тодосія Олексійовича і каже: «Це — наш випускник, Андрій Гордійчук, кращий математик. Може, є школа, де немає математика, то ми направимо його учителем. Добре. І тут же, у цей день, пише наказ: призначити мене математиком у Романівську середню школу з 11 січня 1952 року.
Беру на другий день плетену корзину, кладу туди кусок сала, пирога — і вирушаю в Романівку. Зайшов у школу — кирзові чоботи, штани навипуск. Відразу — до директора, а тоді директором був Рябченко Іван Васильович. Він викликає вчительку: «Зоя Йосипівна, ось — на ваше місце». Вона глянула на мене критично — ще ж зовсім хлопчина! — але нічого не сказала, а лише показала, як план писати.
Пам’ятаю, як йду на урок, у п’ятий клас. Мені було трохи за двадцять, середня школа освіти, півроку військового училища. А радості, а гордості — вчитель! За якийсь час успішно здаю екзамени до педінституту. Мені дуже сподобалося у школі, якось відразу відчув, що це — моє! Але ж восени треба їхати назад в училище, а я вже оформився у педінститут. Довелося приймати радикальне рішення — йду у військкомат і кажу, що я не поїду.
Через п’ять років закінчив фізмат у Житомирському педінституті імені Франка.Відразу направляють мене на директора, відкривати школу у Слободі Романівській у 60-му році. На один рік я дав згоду, відкрив школу, яку з початкової роблю восьмирічкою. Тоді на моє прохання мене повернули у Романівку, вже заступником директора з виховної роботи. У 1976-му році призначають заввідділом освіти.
— Знаю, що ви не одне десятиріччя пропрацювали на цій посаді?
— Двадцять років два місяці і п’ятнадцять днів. Починали з будівництва шкіл. Бідний район, школи розвалені, але побудували ми тоді багато. І тепер я горджуся тим, що вдалося так багато зробити.
— Державними чи колгоспними коштами будувалися школи?
— Різними. І господарським способом і державними коштами. При мені побудували 21 школу, 35 дитсадочків.
— Андрію Васильовичу, ви не з тих людей, які йдуть на відпочинок і відгороджуються від минулого, навпаки — завжди тримаєте руку на пульсі життя. Маєте 55 років загального стажу роботи, майже 40 років були депутатом районної ради, членом виконкому. Маєте почесне звання Заслуженого вчителя України, відмінника освіти України і СРСР, нагороджені 4 орденами, 25 медалями, отримали більше ста грамот і подяк. Ваші діти — відомі і шановані люди, котрі також досягли неабияких життєвих висот. Нині вчителем в одній із кращих шкіл міста працює ваша дочка, Лілія Андріївна, а зять, Олександр Анатолійович, також вчитель — вже не один рік очолює районний відділ освіти і має гарні здобутки у своїй роботі. Тож ви можете об’єктивно порівняти — коли легше працювалося вчителеві — сьогодні чи тоді, за часів, про які ми щойно згадували?
— Відтоді, як я пішов з освіти, минуло майже п’ятнадцять років. Були свої моменти тоді і свої моменти сьогодні. Хочу сказати, що, напевне, тоді було працювати фінансово легше. Коли не вистачало фінансів, — я організував перший в області рахунок, куди колгоспи перераховували кошти на будівництво шкіл. Так, фінансово краще було, порівняно з іншими зарплатами, вчителі вважалися забезпеченими. На сьогодні вони бідні фінансово, зарплата дуже низька, хоча життя на місці не стоїть, з’являється багато нових технологій і можливостей, що їх ми не мали свого часу. А загалом вчительська робота — вона у всі часи не легка.
—Так, це — особливе ­покликання. Дозвольте привітати Вас із прекрасним ювілеєм і побажати міцного здоров’я, сили духу, життєвого натхнення і всіляких гараздів!
— Дякую!