У ЗЛОЧИНІ ПІДОЗРЮЄТЬСЯ НАРЕЧЕНИЙ

ЗІЗНАННЯ
Сергій прийшов у парк на побачення рівно о сьомій, як домовлялися.
— Щось трапилося? Твій голос був стривожений, коли говорила по телефону.
Ольга деякий час мовчала. Відтак сіла на лавку. Сів поряд і Сергій.
— Чого ти мовчиш, Ольго?
— Ти мене вибач, — несміло почала дівчина, — але ми повинні розірвати нашу дружбу.
Сергій різко підвівся.
— Дружбу??! Так це була дружба?!
— Сергію, але я тебе не кохаю.
Він заціпенів. Очі бігали. Мовчав і збирався з думками.
Ольга підвелася, ступила кілька кроків уперед, зупинилася, напівобернулася до хлопця.
— Нічого у нас не вийде. Ліпше тепер розбігтися, ніж потім кусати лікті.
— Але чому?
— Я покохала іншого.
— Іншого?
— Так.
— Коли?
— Давно. Він — з нашої вулиці.
— Хто??!
— Це вже не важливо.
Вона пішла. А Сергій сторопіло дивився їй услід і не намагався навіть спинити. Бо саме в цей час підкралася підступна думка: невже Ольга дізналася, що він зрадив їй з її ж подругою?..
НОВИЙ ХЛОПЕЦЬ
Свого хлопця Ольга привела додому в перший вихідний день, після обіду.
— Тато, познайомся. Це — Віталій.
Батько, пильним оком оцінивши нового приятеля дочки, спочатку хотів подати руку, але передумав, лише сухувато представився:
— Дмитро Борисович, — відтак звернувся до дочки. — Не сердься, компанію скласти не можу. Маю терміново попрацювати над деякими паперами.
ПОГРАБУВАННЯ
Дмитро Борисович збирав гроші — йшлося до весілля.
Одного дня Ольга зателефонувала Віталію.
— Сьогодні зустрітися не можу.
— Чому?
— Батько хоче, щоб я з ним поїхала до його сестри. На день народження. Це в нас уже традиція, коли ще мама була жива. Ти розумієш, я не можу відмовити…
— Гаразд, розумію. Але я за тобою скучив.
— Я теж…
…Через погану погоду в родичів довелося затриматися допізна. Коли ж повернулися додому, то обстановка в квартирі шокувала. Все було перевернуто, речі розкидані по підлозі. Але найголовніше — зникли гроші. І немала сума.
Дмитро Борисович одразу дорікнув дочці:
— Я з першого дня в ньому засумнівався.
Ольга зрозуміла, на що натякає батько, але спитала:
— Ти про що?
— Віталія маю на увазі. Це його робота.
— Чому ти так думаєш?
— Дублікат ключа йому робила?
— Ну, робила.
— То про що мова?!
— Він не міг цього зробити. Я йому вірю. Ми… Ми кохаємо одне одного. Ні, не міг він…
— А хто?! Дзвони йому! Дізнайся, де він!
Слухавку Віталій підняв. Але сказав, що приїхати не може. Сидить у барі. П’яний. Хоча напиватися не хотів. Мовляв, не знає, як це сталося.
— Що ж, — махнув рукою Дмитро Борисович, — треба викликати міліцію.
ДОПИТ ПІДОЗРЮВАНОГО
На запитання слідчого Віталій відповідав монотонно:
— Наречена поїхала до родичів. Вирішив прогулятися. Зустрів знайомих. Запросили до бару. Напився.
— Що пили у барі?
— Спочатку пиво, потім — ­коньяк. Ніби, багато не пив. Але чогось розібрало.
— Наркотики вживали?
— Ні.
— З бару того вечора виходили?
— Не виходив. Я вирубився.
— А ось друзі, з котрими ви тоді розважалися, показують протилежне. Тим більше, маємо відеоспостереження. Ось продемонструю. — Працівник міліції включив монітор комп’ютера. — Це ви?
Віталій придивився.
— Куртка наче моя. Але…
— Що — «але»?
— Окуляри! Я не ношу вночі сонцезахисні окуляри! Хоча зі мною, в кишені, і були окуляри, але…
— То це ваші окуляри?
— Ніби мої.
— А ось ці ключі, що вилучили у вас…
— Їх дублікат зробила мені наречена, Ольга.
— У квартирі — всюди ваші відбитки пальців. Навіть на грошах, які у вас вилучили. Ви знали, де лежали гроші в квартирі потерпілих?
— Звичайно, знав. Я ж не раз там бував. Як свій був. Усюди ходив, речі чіпав, тому звідси й відбитки.
— А звідки у вас така велика сума грошей взялася?
— Сам дивуюся! Пам’ятаю, коли ­добряче вже випили, підійшов офіціант і попросив нас розплатитися. Сергій тоді сказав, що в нього мало грошей. І в мене, кажу, не густо. А Сергій, усміхаючись, кивнув на мої кишені, мовляв, є, подивися краще. Я в кишеню — а там пачка грошей! У мене очі на лоба полізли: звідки? А потім я вирубився. Розбудила вже міліція.
СВІДКИ
Сергій слідчому розповів, що того вечора Віталій вживав наркотики. Навіть йому пропонував. Кудись вибігав, прибігав. Сам не свій. Мало не падав.
— Потім прийшла моя подруга ­Жанна, — вів далі Сергій. — Коли Віталій зовсім сп’янів, то ми його відвели до службової кімнати. Бармен, знайомий Віталія, дозволив. Питаю у Віталія: «Звідки у тебе стільки грошей?» — Каже: «Моє діло!» — «Тоді плати, — я йому». Та грошей у Віталія вже не було. Кудись побіг. Повернувся з пачкою соток. Знову почали гуляти.
Охоронець закладу свідчив наступне:
— Я бачив Віталія в барі. З компанією. Вони пили. Потім Віталій кудись бігав.
— О котрій годині це було?
— Близько півночі.
— А коли він виходив, обличчя його бачили?
— Ні, він дуже швидко вийшов.
— Не хитався?
— Ні.
— А хто розплачувався із хлопців?
— Віталій.
Бармен же розповів дещо іншу картину.
— Віталій часом заходив до мене. Але, щоб так напиватися!..
— Віталій наркотики вживав? — поцікавився слідчий.
— Що ви! Він із презирством ставився до тих, хто їх вживав.
— Ось фото. Ця куртка на ньому була того вечора?
— Була, але потім зникла. Пізніше заходжу до «службовки», а він уже нею вкритий. Ну, там і міліція приїхала по нього. Думаю, що його підставили. Розберіться.
— Це ми і робимо. О котрій годині Віталія привели до службової кімнати?
— Приблизно о двадцять третій тридцять.
— Зрозуміло.
РОЗВ’ЯЗКА
Причетність до злочину Віталія у слідчого викликала сумніви. Багато чого не збігалося. Крадіжка сталася приблизно з двадцять третьої по двадцять четверту годину, в той час, коли Віталій спав у службовій кімнаті бару. І якщо він і виходив у цей час, уже будучи добряче напідпитку, то чому не хитався? Чому в окулярах? І багато іншого «чому»?
Тому довелося повторно брати свідчення у свідків. Шукати нових. І згодом таки вдалося довести, що Віталій ніякого відношення не має до цієї крадіжки. Невдовзі на чисту воду вдалося вивести Сергія. Саме він і «зрежисував» даний злочин. Якимось чином він дізнався, що у Віталія є дублікат ключа від квартири Ольги, тому й скористався його курточкою і окулярами. Зрештою, затиснутий безперечними доказами, він зізнався, що у такий спосіб намагався позбутися свого суперника.
Та хлопець прорахувався.

— Привіт!
— Привіт.
Ольга взяла за руку Віталія.
— Я тобі вірила із самого початку.
— А батько?
— Йдемо. Він на нас чекає…