БАЖАЮ ВСІМ ЗНАЙТИ СВОЮ ДОЛЮ

Ми познайомились в Інтернеті: я, 16-річна дівчинка з Новограда-Волинського, і він, 18-річний хлопець із Києва. Нас звів разом сайт, одна з перших соціальних мереж в Україні, де ми обоє вирішили зареєструватись, щоправда, його на це підмовив друг. Але ж на сайті — мільйони людей, і наше знайомство було зовсім випадковим. Хоча зараз я так не думаю — мабуть, так чи інакше, але кожного з нас поєднує доля. І щось таке було в цьому хлопцеві, що привернуло мою увагу. Ні, зовнішність у нього найзвичайнісінька, але ось у погляді такі іскорки, така щира посмішка, що я просто написала йому «Привіт!». Він відповів, про щось пожартував, поцікавився, що то за місто, — Новоград-Волинський? Так почалася наша переписка.
Але не думайте: наша історія не нагадує казку, адже далі не слідувала швидка зустріч та миттєва закоханість раз і на все життя! Спочатку ми довго відписували один одному короткі фрази і не надавали великого значення цьому спілкуванню, яке, до речі, через якийсь час обірвалось. Ми зійшлись разом, щоб ненадовго розійтись: він продовжував шукати свою долю, я підкорювала нові вершини. Лише згодом, через півроку, мою увагу привернув дуже незвичний нік, і я відписала незнайомцю — так наше спілкування відновилось, доля знову звела нас разом.
Знайшовши один одного вдруге, ми не одразу зустрілись, хоч тоді це було навіть модним: їздити до своїх віртуальних друзів з інших міст у гості. Ми просто гарно спілкувались, набираючи на клавіатурі слова, поступово переходячи на телефон, що швидко стало частиною звичайного буденного дня — кілька хвилин у розмові, потім година у «неті»… Ми ділилися нашими думками, історіями, жартували, розповідали про своїх пасій і насолоджувались спілкуванням. У мене час від часу змінювалися кавалери — Денис любив пожартувати з цього приводу, а я за тими жартами не помічала справжньої зацікавленості, хоча, завдяки щирому спілкуванню, ми на той час стали дуже ­близькими друзями. І нарешті, зорі так зійшлися, що Денис вирішив приїхати — через два роки нашого знайомства!
Коли я його вперше побачила, то трохи злякалась. Зніяковіла і навіть відсторонилась. Він запевняє, що йому перехопило подих із першого ж погляду. Що казати: я дуже обережна у стосунках людина. Але якимось чином йому-таки вдалось зламати мою оборону. Так почалась наша історія в реальності: він кожного вихідного дня приїжджав до мене у гості, повідбивавши усіх моїх кавалерів, злякавши маму і проігнорувавши усі настанови своїх друзів, які не розділяли його захоплення. Як бути далі? Ніхто з нас про це не думав. І диво: через два роки наших зустрічей татові запропонували роботу в Києві — так ми сім’єю переїхали у столицю. Якщо по секрету, — я завжди знала, що мій чоловік буде не з Новограда-Волинського. І не тому, що у нас погані хлопці, а тому, що у мене просто було таке передчуття.
Однак ми не одразу вирішили одружитись. Зустрічалися вже частіше. Наше життя змінилося — зникла романтика нечастих зустрічей та далеких доріг — ми обоє вступили до одного ВНЗ, щоправда — на різні спеціальності. Тут почалися нові випробовування: Дениса просто «атакували» однокурсниці, адже він дуже компанійський хлопець, з почуттям гумору. Багатьом дуже хотілося влізти поміж нами, тому мені говорили про нього одне, йому про мене — інше. Через це інколи були і сварки, тільки згодом ми зрозуміли, що через такі «підстави» можемо втратити одне одного, а нам так добре було разом! Тому ми зняли квартиру і почали жити разом, почали більше довіряти один одному. А минулого року, на Різдво, біля ялинки Денис запропонував мені одружитися. Це було дуже гарно і романтично! І ось ми вже рік разом, із дня на день у нас має народитися донечка, і я думаю, що мій Денис буде дуже гарним і люблячим татом. Ми щасливі разом. Бажаю всім знайти свою долю і зберегти почуття.