ТОНКИЙ ЛІРИК З ВРАЗЛИВОЮ ДУШЕЮ

Тонкий лірик, який має вразливу душу, — таке найперше враження від знайомства з поезіями ­Миколи Вікторовича Дубіцького, нашого земляка, який проживає в селі Таращанка. Як на мою думку, то вірші Миколи Дубіцького нікого не залишать байдужими. Цей поет не з тих, хто лукавить, і не з тих, хто хоче завоювати читача красивістю висловів, — він щирий і відвертий, з витонченим чуттям прекрасного, делікатний у кожному слові, у кожному написаному рядку. Микола Вікторович має власну книгу, а нині готується до друку ще одне її видання, доповнене. Варто зазначити, що М.В.Дубіцький — з тих, хто не потребує ні правок, ні коректур — весь цільний, справжній майстер художнього слова. І сьогодні ми представляємо на розсуд наших читачів нову підбірку віршів Миколи Дубіцького, а також щиро вітаємо автора з прекрасним життєвим ювілеєм та бажаємо йому творчої наснаги та натхнення, успіхів у всіх починаннях!

Здається інколи мені,
Що я чужий на цій землі.
Не так життя своє прожив,
Не вірив, каявся, любив.

Чи то наснилися мені
Всі наші ночі, наші дні...
Лишилась тільки біль одна,
І віє в очі вже зима.
* * *
За минулим не жалію,
Бо минуле не вернути.
Про майбутнє я не мрію,
Бо майбутнього нема.
З цим я маю просто жити —
Кожен день, немов останній,
Не втрачайте ні хвилини
І не стримуйте бажання,
Не жалійте, що любили.
Це — життя...
* * *
Ти в мене перша і остання —
Я не зберіг твого кохання.
Вже осінь в зиму перейшла,
Я не відчув твого тепла.

Себе не можу зрозуміти:
Забути хочу і любити.
Щасливий без тебе чи ні —
І знову снишся ти мені.

Мої роки, неначе сніг,
Так тихо стеляться до ніг...
Ти в мене перша і остання.
Я не зберіг твого кохання.
* * *
Знову розгулялася зима —
Холодний вітер, колючий сніг.
В душі моїй тепла нема,
Розтратив все і не зберіг.

Порожня хата, мертва тиша,
Мої думки, — бджолиний рій...
І десь шкребеться тихо миша,
Неначе у душі моїй...
* * *
Відшуміли берези, відболіла душа,
Ніколи не чув я тиші такої.
Крадеться в двері самота,
Ніхто не заплаче за мною.

Сльози ваші — даремна вода,
В душі нічого немає.
Ваш біль — це просто слова.
Я серцем це відчуваю.

Біля мене не треба стояти.
Дайте спокій, прошу вас, мені.
Ви не можете те відчувати,
Що відчув я в своєму житті...
Відшуміли берези, відболіла душа.
* * *
Серед ночі, холодної зими
Метелик завітав до хати.
Дивним здалося це мені:
Що це має означати?

Немов душа чиясь до мене завітала,
Моя споріднена душа.
Візьми мене на свої крила,
Відчуй весь біль в моїх словах.

Хочу я, як ти літати,
Ще не згорів у полум’ї життя.
Чим дорожив — усе я втратив,
Нічому вже не буде вороття.
* * *
Улететь бы мне, как птице,
В чистом поле расствориться,
Стать бы маленькой звездой —
Мы не встретимся с тобой.

В этой лжи я задыхаюсь
И напрасно лишь стараюсь —
Ничего не изменить,
Не могу так больше жить.

Знаю сам, что на том свете,
Рай, конечно, мне не светит…
Улететь бы мне, как птице,
В чистом поле расствориться.
* * *
Доля добра, а чи зла,
Звела мене з тобою.
Я не відчув твого тепла
Холодною зимою.

Плекав даремно я надію —
Ночами довгими не спав...
Мене ніхто вже не зігріє,
Я втратив все, що тільки мав.
* * *
Кому нужна чужая боль?
Кому нужна печаль чужая?
Не уходи, прошу, постой.
Зачем меня ты осуждаешь?

Ты — единственная радость,
Души моей ты утешенье.
Побудь со мной ещё ты малость,
Верни былое вдохновенье.

Без тебя мне одиноко,
Что со мной, я сам не знаю.
Прошу, не будь такой жестокой...
Как лист осенний увядаю.
* * *
Расцвела черёмуха,
Знать, — пришла весна.
Ветви чуть колышутся
Рядом у окна.
Радуюсь я, радуюсь,
Этой вот весне.
Радуюсь я, радуюсь,
Ты приснилась мне.
Белою черёмухой
Ты ко мне пришла.
Ветками цветущими
Душу обняла.
* * *
Прости, любимая моя,
Ты за душевное ненастье.
Во всём виновен только я,
Я без тебя не буду счастлив.

Всё это — прошлое моё,
Оно, как боль, моё проклятье.
Я не могу забыть его
И вот от этого мне страшно.

Поверь, я сердцем так раним,
Тебе лишь душу открываю...
Всё это — выше моих сил.
Я только мучаюсь, страдаю.
* * *
Скажи, чому ти так зі мною?
Чому не віриш ти мені?
Було так добре нам з тобою —
Всі наші ночі, наші дні.

Чому не хочеш зрозуміти
Мій біль, мою печаль?
Не можу я без тебе жити
Бо покохав тебе, на жаль...
* * *
Невже ти перед Богом завинила,
Земля, яка найкраща в світі?
Чи знову людям братися за вила,
Бо як себе ми можем захистити?

Мовчить народ, обідраний, голодний,
Його зігнули до самої землі.
І можновладці, що вдягаються так модно,
Вже людям сняться в страшнім сні.

Клянуться всі в любові до народу,
Лементують, аж піна на губах.
Готові йти в вогонь і воду,
Ночами їх не мучить страх.

Ще, мабуть, все не поділили,
Дурманить влада і п’янить.
Тому й кричать, що мають сили...
Народ німий, народ мовчить...
* * *
Господи, єдиний Боже мій,
Помилуй мене, пожалій.
Бо я не маю більше сили,
Вже білий світ мені не милий.
Чому не дав мені ти долі?
Стомився я уже від болю.
Ні сну, ні спокою не маю,
Прости мене, тебе благаю.
Не так життя своє прожив,
Не докохав, не долюбив.
* * *
Ще вчора осінь золотіла,
А вже кінчається зима.
Літа так швидко пролетіли,
Волосся вкрила сивина.

Не хочу в дзеркало дивитись —
Себе я в нім не пізнаю...
Не варто нам про те журитись:
Де будем — в пеклі, чи в раю.

Що залишаю після себе?
В душі ні болю, ні жалю.
Дай обніму я ще раз тебе,
Бо я одну тебе люблю.
* * *
Щасливий, хто вміє кохати,
Та так, щоб забути про все.
Щоб радість і біль відчувати,
Ласки блаженство земне.

Хто вміє бути єдиним,
Єдиним на ціле життя.
Хто має і дочку, і сина, —
Не страшне тому небуття.
* * *
Ні болю, ні жалю нема,
Все скінчилося між нами.
Вже не болить моя душа
Довгими безсонними ночами.

Іншу жінку я зустрів —
Вона теплом своїм зігріла,
Без зайвих помислів і слів
Я називаю її — мила...
* * *
С тобою каждый день хочу я быть,
Ложиться спать и вместе просыпаться.
Одну тебя лелеять и любить,
Всю чувствовать тебя и наслаждаться.

Весь этот мир мне кажется другим.
Прошла хандра и грусть исчезла,
Пускай тобой я даже не любим —
Мне хорошо с тобой, как прежде.
* * *
Чому не вміємо цінити
Все те, що маємо щодня —
Яскраве сонце, ніжні квіти,
А ціним те, чого нема.

Чому гриземось, мов собаки,
Чому бажаєм іншим зла?
Коли ми встигли совість втратить,
Чому в душі нема добра?

Невже ми будем вічно жити,
Чи все з собою заберем?
Чому не вміємо любити,
Чому ми зліші з кожним днем?
* * *
Сонце, небо, квіти,
Кохання, ніжність неземна.
Усміхнені щасливі діти
І келих терпкого вина...
Це все жінки приносять нам.
Вони — любов, вони — дурман.
* * *
Спасибо, милая, тебе
За то, что ты такая есть.
За то, что радуют меня,
Твои улыбка и глаза.
Что ты умеешь понимать,
Так нежно-нежно целовать.
И счастлив только я с тобой…
Никто не нужен мне другой.