МИ ТВОРИМО СЕБЕ САМІ, А ЖИТТЯ НАС ЛИШЕ ГАРТУЄ

2 березня минає 25 років, як Віктор Леонідович ­ВЕСЕЛЬ­ський був призначений головним лікарем Новоград-Волинської районної лікарні. На той час саме таку назву мало теперішнє міськрайТМО.
Хтось із мудрих сказав: «Щоб відбутися і досягти успіху, людина повинна робити те, що вона може, там, де вона є, і тоді, коли це їй випадає». Навряд чи ми розуміємо це, не набувши життєвого досвіду, але якщо робимо це підсвідомо, — ми на правильному шляху. Саме на такий шлях наставляли Віктора Весельського його батьки, які виховували чотирьох дітей працьовитими, щирими і наполегливими. Усі вони успішно навчалися в школі, всі здобули вищу освіту і впевнено пішли по життю. Віктор не одразу вирішив бути лікарем, після школи працював у радгоспі, а потім послухався мудрої поради і подався до медичного. Склавши успішно вступні іспити, став студентом Тернопільського медичного інституту й одразу обрав «чоловічу» професію хірурга. Щоправда, її доводилося поєднувати з не менш чоловічою професією вантажника — у вільні від навчання години студенти «практикували» на розвантажуванні вагонів, щоб не обтяжувати батьків. Однак це не позначалося на навчанні, адже стати успішним хірургом — то мрія особлива.
Молодий лікар працював у Бердичівській лікарні хірургом, після чого був призначений на посаду головного лікаря у Народицькому районі та районній лікарні у Попільні. Після проходження курсів керівних кадрів у Москві, його направили «відроджувати» іншу лікарню — у Новоград-Волинський, де попереднього головного лікаря звільнили з посади. Лікаря звільнили — порядки залишилися. Кадри, які зрослися з ними, — також. Тож нового та ще й запрошеного збоку головного лікаря зустріли хто насторожено, а хто і відверто «в штики», заявивши, що більше року на своїй посаді він не утримається.
Те, що відбувалося потім, можна назвати революцією в масштабах одного міста і району. Йому не залишили вибору — потрібно було долати спротив тих, хто не хотів працювати, як слід, і головне — забезпечувати повноцінну діяльність районної ланки охорони здоров’я. Кардинальні кадрові зміни завершилися тим, що для забезпечення району лікарями було налагоджено зв’язки з усіма без винятку медичними ВНЗ — звідти головний лікар запрошував випускників із Житомирщини. І досі Віктор Леонідович переконаний: не потрібно направляти молодих лікарів далеко від дому — ніякі «калачі» їх там не втримають. Варто створити їм хороші умови для роботи на батьківщині. Потім дійшла справа до середнього медперсоналу — з легкої руки і наполегливої праці Віктора Леонідовича у нашому місті з’явилося власне медичне училище.
Та ні старим, ні молодим кадрам він не пробачав непрофесіоналізму. Це те, з чим він ніколи змиритися не зможе. Як і з людськими заздрощами чи жадібністю. Не було підлеглого, якого б він не знав в обличчя, так було і тоді, коли він працював на інших посадах у Київській МДА, Дніпропетровській ОДА, МВС України, ДУС при Президентові України. Вимогливість і впевненість керівника він завжди поєднував із почуттям власного обов’язку перед людьми. Тому показники роботи підлеглих не читав з папірців, а виїздив, щоб побачити їх на власні очі. Задля підвищення ефективності роботи завжди шукав нові форми й методи. Не боявся ламати стереотипи і впроваджувати новації. Робив це настільки впевнено й рішуче, що опоненти ще не встигали збирати закиди, як нові ідеї вже переконували позитивним результатом.
Утім, час потребував саме таких нестандартних і сміливих ініціатив. Аполітична революція головного лікаря Новоград-Волинського міськрайТМО не могла залишитися непоміченою. Порядку в цій лікарні здивувалася навіть перша леді країни (тоді Людмила Кучма), яка відвідувала район. А через ­деякий час у 1998 році Віктора Весельського запросили з глибинки до міністерського крісла — на посаду заступника міністра охорони здоров’я України. Це тепер він розуміє, наскільки ризиковано перескакувати щаблі кар’єрних сходів — може не вистачити досвіду і елементарної орієнтації в «незвичному просторі». І наскільки це складно — опанувати нові масштаби і взяти на себе вели­чезну відповідальність. Та тоді переміг той самий ентузіазм, прагнення нового, бажання зрушити з місця гору, яка ви­да­валася непорушною. А ще переміг трудоголізм. Навіть за унікальної самоорганізованості Віктора Леонідовича він часто не виходив з кабінету до опівночі.
Пригадував, як ще в Новограді-Волинському його син, повертаючись пізно ввечері із садочка, показував на вікна його кабінету і запитував у мами: «А наш тато тут живе?».
Він, як і тоді, не мав права схибити, пустити щось напризволяще. Він повинен був виправдати довіру тих, хто чекав від нього нових ідей і бачень шляхів розвитку сільської медицини.
За весь час своєї діяльності Віктор Леонідович не вступав до жодної партії (окрім, хіба що, «обов’язкового» перебування в лавах КПРС). Хоча працював у МОЗ України за п’ятьох міністрів різних урядів і президентів. Але політична складова його цікавила найменше. Головне для нього — що відбувається з галуззю, особливо із сільською медициною, яку він знає, як свої п’ять пальців, і проблеми якої йому так само небайдужі. Тому він брав участь у підготовці чотирьох указів Президента України, які стосуються реформування сільської медицини. І йому прикро, що до цього часу їх основні положення залишаються на папері.
Це можна пояснити і калейдоскопом кадрових змін керівництва МОЗ. Бо кому не прикро, коли твій величезний труд зводиться нанівець. Навіть тоді, коли вперше у 2000 році пішов з МОЗ України, вірив, що його справу продовжать інші. І тому, що цього не відбулося, повертався знову і знову у 2005 і 2010 роках. Періоди вимушеної бездіяльності Віктор Леонідович сприймає як щось нестерпне. Адже його невичерпної енергії вистачить на трьох. Тому і брав на себе додаткові зобов’язання — неодноразово був обраний депутатом районної, міської і обласної рад, балотувався до Верховної Ради України. Люди довіряли лікарю, який уміє лікувати, організатору, який успішно розв’язує проблеми, і просто людині, яка завжди тримає слово. Хоч де б він був і скільки б важливих справ розв’язував, щоранку телефонує стареньким батькам. Часто відвідує їх разом із дружиною, донькою, сином і двома внучками. І свої вихідні він дарує сім’ї, адже вільного часу в нього обмаль (лише нещодавно знайшов можливість завершити роботу над кандидатською дисертацією й успішно захистив її 30 вересня 2011 року).
Зрештою, саме таким і можна було уявити справжнього Віктора Леонідовича Весельського за лаштунками його високих посад — заступника, першого заступника міністра чи керівника служби міністра або ж помічника Президента НАМН України, яку він обіймає нині. Високі посади зобов’язують до багатьох речей, але ніщо не змінить сутність людини, яка вміє щиро любити і не стерпить нехлюйства, яка усміхається набагато частіше, ніж гнівається, яка вважає квіти найкращим подарунком і заради того, хто потребує допомоги, забуває про себе.
Неодноразово новоград-волинці переконувалися у тому, що які б посади не займав Віктор Леонідович, він завжди допомагав і допомагає практично всім, хто звертався до нього за допомогою. Так склалося життя, що і мені випала така потреба — і В.Л.Весельський не відмовив, підтримав. Тож нехай доля дарує вам, шановний Вікторе Леонідовичу, багато гарних, плідних років праці, щастя в сімейному колі, а також прийміть вітання від новоград-волинців з ювілеєм, що його нещодавно відзначили. Успіхів вам у всіх починаннях!