«БУДЬ ЛАСКА, ЗАБЕРИ МЕНЕ РАНІШЕ…»

У кабінеті слідчого плакав кремезний дорослий чоловік.
— Він мого батька вбив, — розтирав він соплі по щоках. — А я батька любив…
Проте, йому не повірили: істерика була награною, сльози — крокодилячі — більш за все, виправдання жорстокого злочину, який скоїв.

Першу мало хто пам’ятає, а ось другу ходку на зону Костянтин скоїв за найтяжчий злочин — вбивство. Було це дванадцять років тому. Прийшов він якось утомлений і не зовсім тверезий з роботи додому. Раніше на годину. А там — дружина із сусідом. Костянтин навіть не розбирався, був гріх чи сусід просто зайшов сірників попросити. Схопив сокиру у шафі та й потягнув нею бідолаху по тім’ячку. З одного удару на смерть «упакував».
Десять років колонії, як вказано у вироку, — це ще невеликий строк за душогубство. Костянтин це розумів, скарг писати не став, перегляду справи не вимагав. Натуру в’язень мав гонористу. З цієї причини достроково звільнитися не вдалося — «відмотав» по повній.
Поки сидів, дружина подала на розлучення, поїхала з міста від гріха подалі. До звільнення лишалося більше року, коли Костянтин дізнався, що трагічно загинув його батько — розбився, зірвавшись із балкону восьмого поверху.
Засудженого тоді на кілька днів відпустили додому — батька поховати. Ще на поминках Костянтин відзначив, що біля матері крутиться дивний суб’єкт. Та й мати не дуже побивається через втрату годувальника.
Знову ж таки, зі смертю незрозуміло. Кажуть, двері захлопнулися, батько намагався через сусідський балкон потрапити у свою квартиру, але зірвався. Тільки ніхто підтвердити не міг, сусід у той день п’яний валявся, нічого не бачив. Теоретично, батька з балкону могли викинути. Хто? Та хоч би той же «фрукт», що треться біля матері.
З недобрими думками Костянтин повернувся до бараку. А коли вийшов і заявився додому, то підозри підтвердилися. На порозі колишнього зека зустрічала не тільки мати.
«Хм. Знову цей чужий дядько!» — з іронією подумав.
— Петро, — перший протягнув руку чоловік. — Вважай, вітчим.
— Ну-ну, не став вітатися Костянтин. — Давно знюхалися?
— Дарма ти так, — спохмурніла мати. — Батька вже не повернеш, а жити потрібно. Одній нині важко.
— Поживемо — побачимо, — нібито благословив син і пройшов до квартири.
Жити стали під одним дахом. Костянтин недовго жирував на батьківських харчах. Не минуло й півроку, як знайшов справу.

Був у Костянтина візок. Хороший, оцинкований. На двох гумових колесах та з м’якими ручками од велосипеда. Візок украв ще до того, як посадили. Стояла тачка на дачі під навісом, чекала на господаря. Прийшов, значить, його час.
Костянтин той візок до міста припер.
Ближній сусід Василь торгував на ринку всіляким залізяччям. Він і запропонував підзаробити. Василь отоварює клієнтів, а Костянтин за скромну плату забезпечує супровід, доставляючи товар до машини.
До того ж, Костянтин возив і інший малогабаритний вантаж не тільки від сусіда. Обслуговував будь-кого, хто покличе. Сорок-п’ятдесят гривень за день набігало.
Копійка копійку береже. Якщо складати докупи, то непоганий місячний оклад вийде. Так вважав Костянтин. Але берегти грошей він не вмів. Те, що заводилося в кишені, до ночі пропивалося в компанії друзів.
Додому, як правило, Костянтин повертався «неосудним». Інколи траплялося, що метикував. У цьому стані він згадував батька, який рано пішов із життя.
— Розкажи, як насправді все трапилося? — допитувався в матері.
Вона в розпачі розводила руки.
— А що я маю розповісти?
— Він не сам випав з балкону! Йому допомогли!
— Хто тобі таке сказав?
— Здогадуюся. Чуття підказує. А ти, — визвірився Костянтин до вітчима, котрий зайшов до кімнати, — дуже пошкодуєш, якщо батю порішив!
— Що ти таке верзеш? — не втримався співмешканець матері. — Лягай ліпше спати.
Вкласти Костянтина в ліжко було непросто, він то з кулаками кидався на вітчима, то погрожував йому.
Господарі терпіли. Мати — тому, що син рідний, а раптом знову посадять. Вітчим чомусь вважав, що його думка нікого не цікавить, він навіть не прописаний у квартирі.

Взагалі багато чого було не зрозуміло. В будинок Петра привів покійний чоловік, представив як напарника. Тільки на напарника Петро не скидався. Чоловік трудився муляром. Коли вип’є, то лихий, матюкався. Цей же — в костюмі, цілком тверезий, поганого слова не скаже.
— Бригадир наш, але свій мужик! — сказав тоді чоловік.
Катерина Степанівна, мати Костянтина, — шкільна вчителька. Якось для себе відзначила, що й серед простих роботяг бувають культурні люди. Коли трапилася трагедія, Петро допоміг з неприємними клопотами, організував похорони. Потім не раз навідувався, цікавився самопочуттям. За чашкою чаю з’ясувалося, що Петро самотній. П’ять років тому він поховав дружину, а квартиру лишив синові. Зараз живе зі старою матір’ю, котрій потрібен догляд.
Зустрілися дві одинокі душі, вирішили, що разом буде легше. Так воно й було, доки не повернувся Костянтин. З його поверненням життя почало перетворюватися на жахіття.

Того фатального вечора Костянтин знаходився в поганючому настрої — день не вдався. Зранку мрячив дощ, було холодно і вогко. Бажаючих походити між рядами було мало. Навіть візок стояв без діла. Після вчорашнього нудило, а заробити не виходило. Тільки на пляшку дешевого «чорнила».
Обізлившись на життя, ­Костянтин у того ж Василя взяв у борг трохи грошенят. Потупцяв до магазину. Купивши дві пляшки вина, страждалець навідався до друзів, з котрими вживав учора.
У неприбраній квартирі, що більше скидалася на «бомжатник», гостя зустріли душевно. Хвалили до того моменту, поки не закінчилося пійло. Дізнавшись, що халяви більше не буде, господар із приятелями втратили інтерес до спонсора, завалилися спати.
Довелося підгрібати до рідного порогу, хоча нутро вимагало продовження. Вдома невдячний син застав тільки матір.
— Погано мені, налий, — ­попросив.
— Так не тримаємо ми спиртного, — розвела руками жінка. — Ти ж сам останнє висмоктав.
— Дай хоча б грошей.
— І грошей нема. За квартиру заплатила, продукти купувала, а до пенсії ще два дні.
Костянтин хотів було вже відправитися в ліжко, проте прийшов вітчим із повною сумкою харчів. Це підняло настрій Костянтинові: купив їжі, значить, є гроші.
— Чуєш, ти, чорт болотний! — наскільки міг, ввічливо звернувся Костянтин. — Бабок дай, а то душа вистрибує.
— А нормально можна попросити? — не погодився з таким проханням Петро.
— По-нормальному зараз у вухо получиш!
— Тоді грошей немає. Все одно проп’єш.
— От гнида…
Розлютившись, Костянтин уподібнився звіру. Підступив до вітчима, схопив його за груди, приставив до стінки, двічі кулаком ударив по печінці.
Пенсіонер зігнувся од болю, сповз на підлогу.
На допомогу співмешканцю поспішила господарка. Але і вона отримала кулаком у щелепу.
— Все, немає більше сил терпіти, — потираючи забиту щелепу, заголосила мати. — Я йду до дільничного.
— Розігналася! — рикнув синок. — Звідси тільки одна дорога — на той світ!
Мати ледве торкнулася дверної ручки, як знову отримала сильний удар у груди. Ніби лялька, відлетіла в глибину передпокою, а невдячний син підійшов і ще тричі вдарив її головою об підлогу.
У цей момент прийшов до тями Петро. Взявши зі столу качалку, він поспішив на допомогу і навіть зміг ударити негідника по голові. Тільки тому — як комариний укус. Різко розвернувшись, Костянтин вихопив з рук захисника качалку і разів десять угрів нею його по голові.
Розпластавшись на підлозі, Петро почав смикатися. Пасинок просто проломив йому голову. Материн співмешканець помирав.
— Ось так, тут твоє собаче місце! — вискалив зуби ­Костянтин, нишпорячи в кишенях чоловіка.
Набравши пристойну суму готівки, не звертаючи уваги на те, що тіло смикається в конвульсіях, щасливий Костянтин заспішив до магазину. Потім знову навідався до друзів.
Жінка отямилася, коли співмешканець уже затих. Вона викликала «швидку», але лікар допомогти бідоласі вже не міг.
Прибули оперативники.
— Заберіть його і більше ніколи не відпускайте! — сказала правоохоронцям Катерина Степанівна. — Все життя виховувала інших дітей, а свого виростила виродком.

На жаль, суд не міг цілковито задовольнити її прохання. Костянтин у черговий раз опинився на лаві підсудних. Цього разу він за гратами проведе п’ятнадцять років.
Вислухавши вердикт суддів, Катерина Степанівна тихенько попросила Бога:
— Будь ласка, забери мене до себе раніше, ніж він знову вийде на волю…