ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВСТОЛІТТЯ. З БАТЬКІВЩИНОЮ…

Крізь усе своє життя Олена Станіславівна ВОЛКОВА (ПЛЕЩИНСЬКА) пронесла в серці ностальгію матері-полячки за Батьківщиною, з котрою у роки війни розлучилася не з власної волі…
В історії багато фактів, сухих цифр, білих і чорних плям. Проте у кожній конкретній людській долі міститься незрівнянно більше: спогади, страждання, біль за втраченим. Крізь спомини Олени Станіславівни про утиски її рідних через національну приналежність, лейтмотивом проходить любов до рідного Вроцлава, де вона народилася.
ЗБІГ ОБСТАВИН ЧИ ДАРУНОК ДОЛІ?
Востаннє вона була у Польщі ще дитиною, а потім усе життя мріяла ступити на рідну землю… Важко пояснити збіг обставин, що дивним непередбачуваним чином допоміг реалізувати заповітну мрію. Значною мірою — завдяки сину Володимиру: він із червоним дипломом здобув у Києві освіту програміста, став висококласним фахівцем і отримав запрошення на роботу у США. Втім, їхати в Америку не захотів, бо прагнув жити і працювати у Польщі. На його резюме, розміщене в Інтернеті, швидко відреагували польські роботодавці, запропонувавши хлопцеві роботу.
Два роки тому здібний, талановитий спеціаліст, один із інтелектуалів, котрі з відомих причин залишають Україну, виїхав у Польщу. А найцікавіше те, що потрапив він саме у Вроцлав — на Батьківщину своєї матері!
Сьогодні Володимир має престижну роботу (роботодавці постійно інвестують у своїх працівників кошти, оплачуючи різноманітні тренінги, підвищуючи кваліфікацію персоналу), житло. А головне, що усі ці зміни у житті сталі чудовою нагодою для того, аби запросити у гості матір…
УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА: КОНТРАСТИ
Інфраструктура, рівень життя та культури — такі три основних відмінності між Польщею та Україною назвав син, готуючи Олену Станіславівну до поїздки. Вона, звісно, усвідомлювала, що відмінності аж ніяк не на користь України, тому до контрастів була готова, але, як говорить сама, не настільки… Зрозуміла це вже біля потягу Львів-Вроцлав, коли провідник заніс її валізи у вагон. А коли він ще й опустив фіранку на вікні у купе — щоб пасажирам не заважало освітлення на нічній залізниці (як виявилося, навіть села у Польщі вночі потужно освітлюються), — стало зрозуміло остаточно: поїзд прямує у країну Євросоюзу.
Пані Олена неодноразово подорожувала до Москви, відвідувала рідного брата, професора. Втім, для себе зробила висновок, що ані відношення персоналу залізниці, ані оснащення тих потягів, якими доводилося їздити, не можна порівняти з польськими: килимове покриття, кондиціонери, ідеальна чистота, ввічливе ставлення до людей…
У купе з пані Оленою їхали двоє молодих людей з України. 26-річний хлопець, котрий має дві вищих освіти, але не знайшов роботи вдома — нині працює у Польщі, та супутниця-дівчина — вона їхала із величезними валізами до нареченого-поляка, маючи намір залишитися у його країні.
Дві історії — обидві не про те, як добре, комфортно і стабільно почувається молодь в Україні. Натомість знаходить усі ці складові за кордоном. Збіг, скажете ви? Можливо. Проте не можна заперечувати, що у таких «збігах» частенько йдеться про генофонд і майбутнє України.
Основним прошарком сучасної Польщі є середній клас: двоповерхові комфортабельні будиночки, автомобіль (як засіб пересування, а не розкіш), захищений соціальний пакет. Одяг, м’ясо, овочі — усе це значно дешевше, аніж в Україні, а перед святами ще й поширені традиційні знижки на товари. Дорожче, ніж українцям, полякам обходиться газ, хліб та пальне.
НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ…
Приватний дитячий садочок — невеличкий бізнес нареченої сина. Як виявилося, у Вроцлаві бракує дитсадків, тому держава виділяє гранти на створення не муніципальних, а приватних закладів для малят. Аби реалізувати це, потрібно скласти бізнес-план, пройти співбесіду у мерії.
У перевагах такого приватного дитячого закладу Олена Станіславівна переконалася на власні очі: у кожній групі — щонайбільше п’ять вихованців. Збалансований за всіма вимогами раціон та доставка їжі покладені на ліцензовану фірму. Вартість відвідин складає близько 600 гривень щомісяця. Приємним сюрпризом стало те, що трирічна ­малеча слухає у садочку Моцарта та Вівальді.
Цікава освітянська новація — на класиці виховувати любов до музики, змалку прищеплювати естетичну красу. Але справжньою музикою для душі пані Олени стала дитяча польська мова, почувши яку вона пригадала: саме так у дитинстві розмовляла із мамою…
Те, що жінка приїхала у Польщу не у складі делегації чи як турист, дало їй змогу під час візиту, що тривав місяць, побачити країну без перешкод у часі та просторі. Незабутні враження отримала, побувавши ще й у країнах-сусідах — Чехії та Німеччині.
Комфортності у подорожі додала «картка поляка» — офіційний документ, що підтверджує національність власника, надаючи йому низку пільг. Серед них не лише можливість пересуватися польською територією з 50% знижкою та вільно перетинати кордони країн Шенгенської зони. Також — право на безкоштовне медичне обслуговування, легальне працевлаштування, можливість організовувати бізнес тощо.
Подібних привілеїв, що засвідчують реальну турботу держави про народ, є чимало. Мати Олени Станіславівни певний час отримувала пенсію з Польщі (як жертва війни), а її син-відмінник під час навчання у Києві мав польську стипендію. Зберегти і підтримати свою націю у мігруючому світі — це для поляків справді важливо.
ПАТРІОТИЗМ КОЖНОГО — ЗАПОРУКА КРАЩОГО ЖИТТЯ УСІХ
Солідарність народу та уміння поважати себе змусило й польський уряд поважати своїх громадян, чого так бракує в Україні. Коли після розпаду Союзу в нас закривалися заводи й підприємства, а країну роздирали на ласі шматки, поляки відстояли свої права. Пощастило у цьому, напевно, ще й тому, що патріотизм тут більш цілісний і свідомий, а не «острівцями», як в українців. І, що найголовніше, у тих, хто при владі — також.
Влада закону та порядку, за словами пані Олени, відчувається в усьому. У тому, як чесно сплачують податки, як їздять на автівках, не перевищуючи швидкості, як у громадському транспорті пасажири пробивають компостерами квитки, навіть не допускаючи, що можна проїхати «зайцем».
Пенсіонери у Польщі — зайвий привід помилуватися способом життя людей на заслуженому відпочинку. Відпочинок цей аж ніяк не пасивний, напов­нений новими враженнями, на які раніше просто не вистачало часу: одні подорожують, інші вивчають історію, ще хтось почав займатися живописом і навіть організовує виставки.
Однак, попри покращання рівня життя і значний поступ у розвитку держави, поляки нарікають на уряд, мовляв, «там теж є злодії, а от сусіди-німці живуть краще!». Дуже багато у Польщі українських заробітчан, втім поляки ставляться до цього із розумінням — вони й самі часто-густо вирушають за кордон у пошуках кращого заробітку.
Не приховують наші польські сусіди інтересу до подій в Україні, зокрема, політичних. Коли Олена Станіславівна поверталася додому, чула сердечні побажання: «Тримайтеся! І у вас все налагодиться».

Можливо, викладені у цьому матеріалі думки та враження де в чому суб’єктивні, бо належать конкретній людині і стосуються довгоочікуваного повернення на омріяну Батьківщину. А тут, як свідчить давня приказка, і дим солодкий.
Для Олени Волкової і Новоград-Волинський — рідний та любий серцю. Тут минули шкільні роки. Сюди повернулася після того, як закінчила Московський інститут тонкої хімічної технології імені Ломоносова і, отримавши спеціальність хіміка-технолога, деякий час працювала на Уралі — в науковому центрі. У Новограді майже тридцять років працювала на заводі антибіотиків (ВАТ «Біоветфарм»), начальником дільниці. Тут знайшла родинне щастя, виростила з чоловіком сина та доньку, має друзів.
…Але яке щастя — майже через півстоліття зустрітися, здавалося б, із втраченою Батьківщиною, котра була і є щомиті в серці. Бо як же багато важить ота ментальна любов до рідної землі, яку неможливо знищити нічим.