КОЛИ ХУДОЖНЯ ГАЛЕРЕЯ — ЦЕ ВУЛИЦЯ, А ГОЛОВНИЙ КРИТИК — ПЕРЕХОЖИЙ

ПРОВІНЦІЯ — НЕ МІСЦЕ ДЛЯ ГРАФІТІ. АЛЕ ДЛЯ СІРОСТІ — ЗАВЖДИ МІСЦЕ?..
Якщо ви думаєте, що графіті — це ноу-хау сучасності, то істотно помиляєтеся. Бо цим терміном археологи здавна називали випадкові малюнки та надписи на стінах. А вони, як відомо, збереглися ще з античних часів — одна із найвідоміших колекцій стародавніх графіті знайдена під час розкопок Помпеї. Відтоді графіті різних епох та континентів є для дослідників свідченням про культуру і побут. Вчені майбутнього навряд чи будуть колись досліджувати наш час за малюнками графіті — тепер є безліч інших носіїв інформації. Втім, для сучасних райтерів (тих, хто малює графіті) важливо не це. Що ж спонукає людей займатися таким нестандартним хобі у провінції — про це наша розмова зі звягельським райтером SADE.
— Андрію, час від часу доводиться бачити графіті на стінах місцевих будинків чи на парканах. Тебе не засмучує, що реакція на таку творчість не завжди позитивна?
— Якщо вже претендуєш на те, щоб твої малюнки вважали творчістю, то ти водночас прагнеш, аби вони мали якомога більше прихильників. Зрозуміло, що мені більш до вподоби, коли чую гарні відгуки. Тому й «полотна» для малювання (стіни, підпори мостів, паркани) обираю, щоб згодом ніхто не нарікав, що пошкоджено чиюсь власність.
— Цікава психологія, скажу я тобі. Адже графіті — недешеве задоволення. А тут мало того, що витрачаєш кошти на фарбу, маркери й іншу необхідну атрибутику, ще й можеш отримати «по шапці» від міліції. Часто трапляється, що «хотілося, як краще, а вийшло — як завжди?»
— Трапляється по-різному. Графіті сприймають негативно тому, що у багатьох випадках — це псування чиєїсь власності, кримінал, подекуди вандалізм. І лише десь відсотків двадцять — це самореалізація для тих, кого цікавить графіті, як мистецтво. Часто із віком це минає, але я би не став називати це дитячим захопленням. Інакше так само можна було би назвати, наприклад, аніматорів — вони ж дорослі, а малюють мультики…
— Графіті у перекладі з італійської — «дряпати», тож логічно, хоча й прикро, що надписи на нашій фортеці теж підпадають під це визначення. Яке твоє ставлення до таких «райтерів»?
— Зрозуміло, що це є явищем безкультур’я, а не культури графіті. Усі ці випадкові написи у вбиральнях, на вокзалах, зупинках, ліфтах, шкільних партах… Але не варто ототожнювати ці поняття.
Як відомо, поштовхом до мистецтва графіті у 1970-х роках стала молодіжна субкультура «хіп-хоп». Втім, графіті давно вже виросло за рамки «хіп-хопу», сьогодні малюнками на стінах захоплюється багатомільйонна молодіжна аудиторія — так звані райтери. Ось так, зі звичайних настінних написів графіті переросло у графічне мистецтво.
— Цікаво, що від античних часів, коли люди за допомогою графіті висловлювали думки на теми кохання, політики, симпатії чи неприязні до когось або чогось, до сьогодні ці теми, як кажуть, «у фаворі». Як гадаєш, чому?
— Молодь, котра займається графічним мистецтвом, — представник найактивнішої частини суспільства, тому підняті нею теми — завжди актуальні. Боротьба із системою часто відчувається серед райтерів. Наприклад, хтось повісив рекламу, але ж нікого про це не спитали: чи хочуть люди, аби тут була реклама? А незгодні райтери виявляють свій протест, намалювавши щось замість реклами.
— А які стилі існують у графіті?
— Серед популярних стилів «Bubble lettering» — це крупні округлі літери, схожі на бульбашки, які зливаються одна з одною та «tagging» — нанесення підписів (тегів). Складніші стилі графіті-малюнків «Wild Style» — заплутані букви, які важко читати, зрозумілі лише професійним райтерам, «Messiah» — багатошарові літери, коли одна накладається на іншу. Можуть зображуватися герої коміксів, мультфільмів. Останнім часом дуже популярні об’ємні зображення у 3D: наприклад, уявна прірва посеред
тротуару чи прекрасний вид з вікна на стіні закинутого будинку…
— Який напрямок до ­вподоби саме тобі? І який сенс ти вкладаєш у свої малюнки-картини?
— Для мене — це спосіб приємно провести дозвілля, на відміну від тих, хто вбачає у цьому екстрим. Наприклад, райтери, котрі полюбляють розмальовувати потяги у метро чи на залізницях. До речі, аби протидіяти цьому, у багатьох країнах створюються навіть спеціальні підрозділи міліції.
Вагома складова моєї творчості — піар, самореклама. А мода у графічному мистецтві — лише для тих, хто не має власного стилю. Я себе до таких не відношу, тому намагаюся створювати малюнки, які ніхто не малює. Дуже приємно було на одному з сайтів побачити свої малюнки і прочитати про себе, як про українського райтера, роботи якого зацікавили журналістів із Москви.
Подобається використовувати техніку різноманітних шрифтів та національні українські орнаменти. До речі, графіті вже давно виросло за межі малювання — його використовують як у дизайні одягу, так і у художньому оформленні інтер’єрів. Останнє, до речі, дуже круто і модно у Києві, в обласних центрах вже не один рік. Я також намагаюся не відставати від тенденцій, працюючи над розписом домашніх інтер’єрів. Якщо ­когось цікавить, — дзвоніть: 093-570-34-71.
— А чи є у ваших колах визнані майстри справи, на яких прийнято рівнятися?
— Наприклад, скандально відомий англійський художник графіті під псевдонімом Бенксі. Він є політичним активістом, його малюнки стосуються гострої соціально-політичної тематики, завдяки чому він здобув популярність спочатку в Англії, а потім і в усьому світі. Коли у жовтні 2011-го одна з вуличних картин Бенксі була замазана чорною фарбою, городяни назвали це актом вандалізму. Найцікавіше те, що він досі зберігає анонімність, щоб переховуватися від поліції.
Серед відомих проектів в Україні — «Інтересні казки». Саме так називає себе творчий дует київських графіті-художників Володимира Манжоса та Олексія Бордусова. Їх картини на стінах і парканах давно стали прикрасою столиці, хоча колись вони теж починали зі шрифтового графіті. А сьогодні є яскравими представниками стрит-арта, відомими завдяки глобальним, насиченим фарбами і сюжетами картинам. Вони, до речі, виставлялися у Франції, а про те, що це станеться в Україні, як і більшість інших райтерів, не розраховують.
— Чи означає це, що вуличне мистецтво в Україні не має перспектив?
— Хотілося би вірити, що намагання зробити світ навколо яскравішим та цікавішим, не можуть бути приреченими на поразку. Але не можна заперечувати той факт, що вуличне мистецтво процвітає лише у великих містах. У нас же графіті на гідному рівні займаємося лише ми з товаришем. Є ще декілька аматорів, які здатні хіба що замальовувати або копіювати наші малюнки, не замислю­ючись над їх значенням. Така пасивність стосується більшості провінційних міст — мені довелося бувати на фестивалях, куди з’їжджаються райтери з Росії, Білорусі, у цих країнах схожа ситуація.

Прикро, що графіті, як культура у провінції (не як прояв безкультур’я у непристойних надписах на ліфтах та у ­туалетах — із цим все у нас гаразд) — це явище практично без перспективи. У таких містах, як Новоград, цим займаються одиниці — диваки, які змушені постійно остерігатися, що хтось назве їх творчість на вуличному паркані вандалізмом…
І мало хто замислюється, скільки таких сірих вуличних парканів, іржавих сміттєвих контейнерів, облуплених фасадів цілком могли би стати не ганьбою міста, а його «фішкою», ексклюзивом. Чим не цікава ідея — розмалювати якийсь із дитячих садочків, наприклад, героями з відомих мультиплікаційних фільмів? Хіба не охочіше поспішатиме сюди малеча, затамувавши подих від зустрічі із дивиною?
Не менш придатним полотном для графічних експериментів могли би у будь-якому місті стати сірі стіни лікарень, а якщо вже так важко ламати свідомість чиновників — то звичайні гаражі, урни… До речі, наші городяни, самі того не підозрюючи, вже не один рік впроваджують графіті, розмальовуючи фасади будинків та баки для сміття. Серед «піонерів» новомодного руху — «болгарбудівці», мешканці вулиці Тимошенка тощо.
Як розповіла завідуюча відділом у справах сім’ї та молоді Алла Виговська, минулої осені у Новограді вдалося реалізувати ідею, пов’язану із графіті. Тоді польські та звягельські учні, котрі зустрілися у рамках шкільних обмінів, намалювали серце, в якому поєдналися кольори прапорів України та Польщі. Через погану погоду довелося малювати у спортзалі третьої школи, а фарбу для цієї акції придбали активісти молодіжної ради. Справа ця не з дешевих — маленький аерозольний ­балончик коштує 20-40 гривень, а чим об’ємніший, яскравіший малюнок — тим дорожче, зрозуміло, він обійдеться.
Сьогодні у молодіжному центрі міркують над тим, аби прикрасити малюнками сірий паркан навколо стадіону ­«Авангард». Немає сенсу ­думати, що хтось зробить нашу реальність яскравішою, якщо ми не зробимо цього самі. Можливо, варто було б наслідувати приклад європейських країн, де створено спеціальні місця для графіті. Вони, до речі, привертають увагу туристів та є сценою для проведення модних фотосесій. А нам слабо?