
«З НАМИ В ЖИТТІ БАГАТО ЧУДЕС ТРАПЛЯЛОСЯ»
- Люди і долі
- 441
- коментар(і)
- 27-07-2012 00:59

З цим ми і вирушили у село Мокре, куди, як старі люди подейкують, навіть німці у війну не заглядали. Поліська глибинка — 15 кілометрів асфальтівкою і ще 20 — бездоріжжям. Нинішнє літо спекотне і сухе, але і за такої погоди сюди дістатися непросто, адже сільські дороги комфортом ні водія, ні пасажирів не балують. Що з того, що добряче підкидало на кожній ямці — але ж доїхали!

Людмила посміхнулася:
— Це окрема розмова і окрема тема, давайте ми вам спочатку про своїх діток розкажемо. Двоє старших уже у нас повнолітні, майже дорослі — Марічці 19 і Тарасу 18 років. Обоє — студенти харківських вузів, вчаться стаціонарно на державному відділенні. Потім — Іванна і Богдана, 8 і 9 класи, Андрійко пішов до 5 класу, Антон — до третього, Рома піде до першого класу, Ярославі — три рочки, а найменшому Іванкові — 7 місяців.
Людмила повідала про те, що сама вона народилася в селі Мокре і після закінчення Житомирського училища культури вони вдвох із чоловіком приїхали працювати в її рідне село: вона — вчителем музики, а він — керівником клубу. 7 років після весілля жили з батьками, а коли зрозуміли, що разом із чотирма на той час дітками в батьківській хаті стає тісно, почали будувати власне житло.
— Будівництво власного будинку — це була щаслива пора, продовжує Людмила. У нас був батюшка, якому я поскаржилася, що діток вже багато, і місця всім нам мало. На що він відповів: «Починайте будуватися. Освятіть місце під забудову, я буду за вас молитися — і так будемо будуватися». Тож тільки освятили місце, поставили фундамент, як розбирають стару школу у нас, і ми дуже дешево, як дрова, купуємо дерево на всю хату. За кілька років побудували хату і хліва — і це ж діти маленькі були! Тепер озираєшся, думаєш — як воно все так сталося? Але якось сталося — з божою поміччю.
Під час розмови ми переглядаємо родинні фотоальбоми, а серед фотографій перших років подружнього життя — виступи на сцені, різні театралізовані постановки за участю молодих Кібіткіних. Відразу стає зрозуміло, що їх життя було вщент наповнене творчістю. І, як підтвердження тому, — блискуча гітара поряд на стільчику.
— Чи нині маєте час для творчості?
— На жаль, давно вже ніде не виступали. Чесно кажучи, і хотілося б десь виступити, тільки нас чомусь тепер не запрошують ні на які вечори, хоч маємо великий власний творчий доробок, у якому — десятки власних пісень... Щоправда, нещодавно взяли участь у обласному конкурсі «Щаслива родина — щаслива Україна». Ми там зайняли друге місце!
Людмила охоче пригадує цікаві моменти життя родини:
— А знаєте, Бог з нами дуже багато сотворив чудес. Коли ми будувалися, — одне з них. Насамперед — стара школа, а цю будівлю саме зносили під нове будівництво, дала нам дерево дуже дешево. Отже, мали матеріал, потрібно було ще робітників найняти. Спочатку знайшли майстра в Новограді, який заправив із нас за свою роботу три тисячі гривень, а це для нас — величезні гроші. То чоловік поїхав по селах шукати дешевшого майстра, а я пішла до церкви, щоб помолитися святому Миколаю. Прийшла, а в церкві тоді саме було повно дітвори — причащалися. То я поставила свічечку, та й молюся. Чоловік поїхав, щоб отримати відповідь від того майстра, що він його був ще напитав. Це немолодий вже чоловік, у нього хворіла дружина, і, як він згодом зізнався, уже надумав собі відмовитися і нікуди не їхати. А тут мій чоловік до них у хату заходить. Ну, то його жінка поглянула на Руслана і каже: «Діду, поглянь на цього молодого чоловіка, видно, що бідовий і он хрестик у нього на шиї — допоможи вже їм побудуватися». І, несподівано для самого себе, дід погодився і в декілька разів дешевше запросив, а за три тижні і хату для нас звів. Не давав своїм помічникам ні перекурів, ні горілки пити, а підганяв, щоб хутчіш — так і побудували, дуже скоренько і на совість.

Тож лягли ми спочивати, як той майстер дзвонить. Стало нам ніяково — нема грошей розрахуватися, видно, таки не продав, а де ж нам таку суму взяти? А тут майстер повідомляє: продав вашого баяна за 5 тисяч, то тисячу собі лишу за ремонт, а чотири — приїжджайте, забирайте. Якраз рівно стільки, скільки нам на комп’ютер треба було. Ну, хіба ж не диво?
А вдома у нас немає комп’ютера. Звісно, він потрібен, але ми тішимо себе тим, що дітвора не зависає, як усі інші, на іграх коло нього. Кажу хлопцям: ідіть сонце дивіться, вітер вдихайте, до трави притуліться. Отакі у нас розваги.
Ви ось про творчість запитували — тут наші діти також стежкою батьків пішли. У нас Тарас пише гарні вірші, а ще він виграв конкурс і став «Містер ХПІ». Наш мокрівський хлопчина з багатодітної родини, з віддаленого поліського села, став кращим на цілий великий харківський вуз! Та ще й отримав приз глядацьких симпатій. Для нього це великий титул — і ми сином пишаємося.
У конкурсі «Якщо я стану Президентом» Тарас Кібіткін зайняв друге місце. Син підробляє журналістикою — пише статті на різні сайти. Сам собі цього року заробив на поїздку на море.
Та й наша Марічка намагається не відставати від брата. Вона дуже гарні зачіски робить, коси вишукано заплітає, а зараз це модно, має попит. Поки ще на цьому не заробляла, так подружок заплітає, але є плани і на заробіток.
Ось ви запитували — як ми живемо, і з чого. У різні роки по-різному було. Щойно одружилися, як я пішла працювати вчителем співів, а чоловік — завклубом. Ми багато тоді концертів організовували, хор у нас був гарний. 11 років так ми пропрацювали. Потім молоко збирали, всі гуртом: і діти раненько вставали, їхали по хатах, а тоді вже до школи поспішали. То дуже тяжка праця, довелося її залишити, бо й здоров’я вже не те, щоб важке носити.
Відкрили підприємницьку діяльність. Взяли в оренду в селі Забари стару хатину, зробили веселенький ремонт, посвятили. Там завжди селяни охоче збиралися не тільки, щоб щось купити, а й просто погомоніти, бо в селі, крім магазину, більш нічого не було. Майже два роки протрималися — та довелося закрити свій бізнес, бо податки високі, а торги — малі. Тепер тримаємо підсобне господарство, городу більше гектара обробляємо. Це все не на продаж, а для себе вирощуємо.
Наш тато час від часу на заробітки їздить, бо треба якось виживати.
У нас є кінь, своя копачка, косарка, але тракторів і комбайнів не маємо. Більше 30 соток картоплі садимо.Торік купили машинку-автомат, слава Богу. Трохи продавали коней. Продали коня — купили плитку чи побудували паркан. Так помаленьку і господарюємо.
Насамкінець нашої розмови Людмила з Русланом щедро пригощали нас домашніми варениками з сиром і зі сметаною, запашним борщем — і все те було надзвичайно смачне, бо ще й приправлялося добрим словом.
Сповнені гарних вражень ми поверталися додому і цими враженнями поділилися у розмові з працівниками Благодійного фонду Володимира Литвина «Майбутнє Полісся», які відразу відгукнулися і згодилися допомогти родині Кібіткіних.
Насамперед, у Музеї родини Косачів за сприяння «Майбутнього Полісся» було влаштовано творчий вечір родини Кібіткіних — збулася їхня давня мрія знову дарувати свою творчість глядачам. Лунали їх власні пісні — настільки гарні та душевні, що ведуча дійства, Валентина Ксендзук, зізналася: це був один із найбільш емоційно наповнених та добрих вечорів, які відбувалися у цьому залі. А ще Кібіткіних чекав сюрприз — комп’ютер у подарунок від Володимира Литвина! І вони дуже раділи з того, що тепер зможуть записувати та роздруковувати свої пісні, виходити в Інтернет у пошуках необхідної інформації. Людмила зізналася: «Нам у житті інші люди не так часто допомагали, а тут такий гарний подарунок. Ми щиро вдячні Володимиру Михайловичу і бажаємо йому великого натхнення на нові гарні звершення!».
Лариса ГЕМБАРСЬКА
Фото Віктора ТИМОЩУКА
Фото Віктора ТИМОЩУКА
Коментарі відсутні