«Хто ж, як не поети і письменники, захистить нашу солов’їну?»

Свій перший вірш він написав ще у другому класі. Туга за рідною домівкою вилилася у поетичні рядки під назвою «Тернівка, ти моя любима». Нині Анатолій Олексійович
КЛЮСКО — відомий у Новограді-Волинському поет. У той час, коли через низьку прибутковість по країні здебільшого закриваються книгарні, він нещодавно відкрив свій магазин книги, де в асортименті — україномовна література на різний смак. Цікаво, що Анатолій Олексійович ледь не на кожну життєву ситуацію миттєво відшукує у пам’яті свої ж римовані рядки. Звідки така любов до поезії, що стало визначальним у становленні як поета, — із цього й розпочалася наша розмова з нагоди Дня української писемності та мови, що відзначається в Україні 9 листопада.
— Навіть не можу пояснити, що спонукало мене написати перший вірш. Мабуть, ностальгія, — зізнається поет. — Народився я у Тернівці Новоград-Волинського району. Тато отримав призначення на посаду голови колгоспу у селі Коритищі. Ми переїхали туди жити, але пам’ять про рідне село не давала спокою. Мій батько теж пише вірші, тож він і став першим критиком. «Синку, каже, щось у тебе як віршик вийшов». А, можливо, любов до поезії я успадкував ще від діда — на жаль, репресованого у 1934 році, одразу після колективізації, який полюбляв говорити римами.
Але найбільший поштовх до самореалізації у творчості дала дружина, до речі, колишня однокласниця. Я їй зізнався у коханні ще у третьому класі. Запросив на святкування дня народження. Насмілився і навіть поцілував… (посміхається, — прим. автора).
Коли був уже п’ятикласником, присвятив їй вірш: «Ти — надія моя і кохання. Мила мрія і щастя моє. Моя квітко, голубко, бажання — все, що в світі найкращого є».
— Зараз ви — знаний у місті поет. Вас запрошують на різноманітні культурно-просвітницькі заходи, під час яких ви декламуєте власні вірші. А який загалом ваш творчий доробок?
— Вийшло три збірки. Перша, під назвою «Тридцять три», — у 1997 році. Друга («Дике поле») — у 2001-му. Обидві збірки наповнені ліричною поезією. А от третя — боротьбою. Мене надзвичайно сколихнули події Помаранчевої революції, що й знайшло своє відображення у збірці «Хроніка української революції», яка вийшла у 2005 році.
А цьогоріч на Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову», що проходило у Коростені, я був визнаний переможцем конкурсу «Поетичний марафон».
— Збірки видаєте за власний кошт чи допомагають меценати?
— Поки що все — за свої гроші. Пригадую, одного разу звернувся до спонсора, а мені відповіли, що зайди через два тижні — ми тобі виділимо 50 гривень. Я собі подумав, що вже якось обійдуся без ваших п’ятдесяти гривень…
— А коли ваша поезія вперше вийшла на широкий загал?
— Перший мій вірш був надрукований у 1980 році, у газеті «Комсомольська зірка». Мені на той час виповнилося 17 років. Відзначу величезну підтримку у творчому становленні з боку житомирського поета, на жаль, нині покійного Валентина Болеславовича Грабовського. Це він мені допоміг, за його словами, навчитися відрізняти словесну полову від добірного зерна.
— Що вважаєте найголовнішим для поета, письменника?
— Люди не вчаться на поетів, а народжуються ними. Головне — бути самокритичним. Щоб завжди у собі щось не подобалось. Це — шлях до самовдосконалення.
— Яка атмосфера для вас найбільш сприятлива для творчої роботи?
— Більшість своїх віршів написав або вночі, або в дорозі. Практично кожен із них пам’ятаю, особливо ті, що найбільше запали в душу. Часом сідаю, починаю писати, ще сам не знаючи про що… А тоді по-іншому погляну і бачу, що саме хотів сказати. Переконаний, що не потрібно писати щось не зрозуміле для читача.
— 28 липня цього року ви відкрили власну книгарню, де значною мірою представлена українська книга. Важко далося таке рішення і його втілення?
— Отримавши вищу освіту, я недовго працював викладачем політекономії в технікумі. Ще у січні 1991 року, отримавши зарплату в розмірі 145 карбованців, зрозумів, що з таким заробітком я все життя ходитиму по квартирах, не зможу побудувати власний будинок і утримувати родину. Тож, подався у підприємці — торгував книгами. Зрештою, отримавши дозвіл міської влади (чесно кажучи, навіть не чекав, за що владі дуже вдячний), збудував цю книгарню. Надаю перевагу україномовній літературі. Це, свого роду, мій спротив проти мовного закону. Адже хто, як не ми, поети і письменники, повинен захистити нашу солов’їну мову. Хоча, звісно, мушу враховувати попит читачів на любовні романи й детективи. А такі жанри українською мовою практично не друкуються.
— Що ж, дякую за розмову. Натхнення вам і творчих успіхів!

УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Якось мати прийшла уві сні
З-під зорі загадкової
Й колискову співала мені
Українською мовою.

Пам’ятаю, малим по гриби
Поспішав я дібровою
Й гомоніли зі мною дуби
Українською мовою.

А світанку рожевий привіт
Зустрічав з чорнобровою,
То «кохаю» почув у отвіт
Українською мовою.

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, «новую»,
Присягаю на вірність свою
Українською мовою.

І колись, як засмутить життя
Потойбіччя обновою,
Прошепчу я своє каяття
Українською мовою!