Нерідна кров

ДІВЧИНКА МОЯ
До останньої своєї хвилини вона пам’ятатиме дивний пророчий сон: річка, топиться дитина, котру намагається врятувати…
Цей сон переслідував Людмилу (імена в матеріалі змінено), втомлював. І щоразу, прокидаючись, вона відчувала стан жахливої пустки. З тих пір, коли під час пологів загинув її хлопчик, усі думки були про нього.
Чоловік заспокоював:
— Потерпи, будуть ще у нас діти!
Проте минали роки, дітей не було, і в тридцять п’ять Людмила вирішила взяти дитину з дитбудинку.
Дівчинці був рік.
— Здоровенька! Але затямте: її залишила молода мати-п’яничка, — попередила завідуюча. — Все ж, генетика…
Притиснувши до себе крихітне тільце і дихаючи в теплу шийку дитини, Людмила вже нічого не чула. Вона наче розчинилася, розтанула у своєму довгоочікуваному материнстві.
Чоловік бурмотів:
— Я тобі ніби вже і не потрібен?
Вона і справді забула про нього. Навіть ласки виходили неприродніми, не такими, як завжди. Ні, Людмила болю не відчувала. Зате тепер її ніхто і ніщо не відволікав від Ані! Заради малечі, вона навіть пішла зі своєї улюбленої роботи вчителя, заробляючи вдома перекладом з англійської. Про себе не думала, раз і назавжди перекресливши особисте, і цілком присвятила себе дитині. У шість років Аня вже добре читала і писала. Людмилі навіть запропонували віддати дочку у другий клас. І вона задоволено всміхнулася, згадавши, як її лякали в дитбудинку генетикою.
ВАЖКІ ЛІТА
— Я зателефонував Людмилі після суду над її дочкою, — говорить слідчий. — Розумна, інтелігентна Людмила Миколаївна, педагог, а власну дочку недогляділа. Ось та і докотилася.
Характер у Анни прорізався рано. У друзях здебільшого були хлопці, старші за віком і з поганою репутацією. Це лякало Людмилу, проте вона себе заспокоювала: «Важкі літа, минеться». Про генетику не думала. Анна давно стала для неї рідною кровиночкою, а, значить, як гадала Людмила, погане до неї прилипнути не могло. Але…
НЕНАВИДЖУ!
Про нового хлопця Анни Людмила дізналася від знайомої продавщиці:
— Твоя Анька спить із цим бандитом! Рецидивіст, Вітька. Все місто його знає. За хуліганство сидів сім років, потім — за згвалтування.
Наковтавшись заспокійливих пігулок, Людмила завела сер­йозну розмову з дочкою. Переконувала:
— Він тобі не пара. До інституту треба поступати. Ти…
Анна не дала договорити:
— Я Віктора кохаю! Ми одружимося, зрозуміла?!
Людмила розплакалася, їй бракувало повітря, гупало у скронях, вона намагалася переконати Анну. Хотіла стати перед нею на коліна, щоби… Однак дочка відрізала:
— Не лізь у моє життя!
Наступного дня Людмила злягла. Боліло серце, а в голові відстукувала думка: як врятувати дочку? Адже вона гине! Ось і вирішила поговорити з дільничним, давала хабар, плакала:
— Ізолюйте Віктора. Він споює дочку!
Чекати довго не довелося. За бійку Віктор незабаром загримів на три роки.
Анна звинуватила матір:
— Твоя робота? Дурепо! — кричала вона. — Остобісила ти мене зі своїми інтелігентними повчаннями! Я тебе ненавиджу! І твою хвалену порядність! Я ніколи не повернуся!
«ЗДРАСТУЙ, ДОНЮ!»
Із допиту слідчого:
— За яких обставин ви зустрілися з громадянкою Катериною Семиноженко?
— На базарі… Вона жебракувала…
…Бідно вдягнена жінка впритул притислася до Анни.
— Чуєш, гроші є? Ще давай, — схопивши десятку, простягла руку. — Давно за тобою стежу. Поговорити треба.
Іншого разу Анна би легко відцуралася од прохачки, але сьогодні чавила злість на матір і достобіса хотілося випити. Ніби відчувши, тітка моргнула:
— Наливкою пригощу. Пішли?
Минули парк, гаражі і швидко опинилися в хаті на околиці міста. Без закуски розпили пляшку спиртного. Анну розвезло:
— Мати дістала, — скаржилася вона. — З дільничним напару мого хлопця на нари закинули. Хоче, щоб я додому повернулася. А я не хочу. Тільки тепер мені немає де жити.
— В мене живи, — раптом притиснулася жінка. — Дорого не візьму. Адже не чужа. Дочка ти мені, вкумекала?
І раптом заридала:
— Я, може, ночей недосипала. Тебе шукала. Люди добрі підказали, що тебе… Якби не ця сучка тебе забрала з дитбудинку, я, може би, тебе сама забрала. Ти їй не рідна кров.
Анна п’яними очима зиркнула на тітку:
— Мати?! Ти — моя мати?!
І тут таки зареготала:
— Ну й добре! Ти ж у моє життя не вмішуватимешся? Як вона? І Вітька приймеш? Домовилися? Завтра до тебе й переїду? Давай вип’ємо.
ДІЛИ КВАРТИРУ!
Наступного дня Анна заявила Людмилі, що відшукалася її справжня мати, і вона переїжджає до неї.
Людмила зблідла:
— Як справжня?! А я? А хто я?
— Ти?! А ти мені брехала! Все життя брехала! Тільки я відчувала, що ти мені не рідна. Ось і не лізь! Та, хоч і алкоголічка, але дала житло. Віктор повернеться… І ми…
Людмила кинулася до дочки:
— Опам’ятайся, Аню! Не йди! Я ж без тебе помру!
Вибігла слідом із квартири і, зачепившись капцями за ряднину, не втримала рівноваги — покотилася вниз по сходинках.
До тями Людмила прийшла в лікарні з переламаними ногами. Намагалася дотелефонуватися до дочки, але мобільник Анни мовчав.
Анна заявилася лише через місяць, коли Людмила вже була вдома. Вона зраділа:
— Лікарі кажуть, що гіпс знімуть через місяць.
Замовкла в надії, що дочка запропонує їй допомогу, проте Анна й не думала.
— Квартиру треба розміняти! — почала вона жорстко. — Віктор повернеться, де мені з ним жити? Ось ми з матір’ю і вирішили…
— З матір’ю?! — простогнала Людмила. — Ця п’яничка, котра тебе кинула маленькою, — мати?! Та як вона… — Людмилу душили сльози. Її груди наповнювалися чимось таким, що ось-ось розірвуться. Вона прошепотіла:
— Йди геть!
Однак Анна запалилася:
— Якби я була рідною, то, мабуть, квартиру розміняла? І Віктора би не засадила? Ти мені все життя зламала! Востаннє питаю: розміняєш?
Людмила мовчала. Знала, що скажи зараз хоч слово, Анна посипле образами. За що?!
— Ну, тоді начувайся! — процідила крізь зуби. — Не хочеш по-доброму? Буде гірше!
Поки нерухома матір, ковта­ючи сльози, намагалася нама­цати рукою ліки, Анна кинулася на кухню. Увімкнула газ. Потім перенесла до кухні телефон, а, йдучи з квартири, прихопи­ла материн мобільний. Повернулася, націлила на Людмилу травматичний пістолет. Але не вистрілила. Не змогла. Вирішила, що газ зробить свою справу…
ФОТО НА ЗГАДКУ
— Міліцію викликали сусіди, відчувши сильний запах газу, — розповідає слідчий. — Коли приїхала опергрупа, Людмила була вже без свідомості, але жива. Вона намагалася доповзти до телефону, навіть перевернула стілець, чіплялася.
В кишені Людмили знайшли фото дочки. Анну «вичислили» досить швидко. Вона брехала, виверталася. Але в неї знайшли мобільник матері, а в квартирі — свіжі відбитки пальців, у тому числі і на кранах плити.
Тепер Анна знаходиться під слідством. Вона може сісти на вісім років за грати.
Рідна мати на суд не прийшла. І Людмила, зважаючи на гіпс, також не могла прийти на судове засідання. Хоча сама могла сісти в тюрму за дочку…