Полювання на привида
- Кримінал
- 188
- коментар(і)
- 11-01-2013 22:41
ЗНАХАР ВАСИЛЬ ГРУЗДЬ
Щось на 50-річного Василя Груздя найшло, і він почав займатися нетрадиційною медициною. Літератури відповідної накупив. Лікарські трави почав збирати. Всю гору ними обвішав. Копав якесь коріння, дикорослі плоди заготовлював.
Нове захоплення чоловіка дружина сприйняла недвозначно:
— Дурієш?
Василь глибокомислено відказав:
— Усвідомлення до мене прийшло.
— Яке?
— Що я маю людей лікувати.
— Звідки прийшло?
— Хто?
— Знак твій.
Василь підвів очі догори.
— Ясно, — пхикнула дружина. Відтак підштрикнула. — Я он який рік зі шлунком мучусь. Може, вилікуєш? Шаман!
Чоловік знаюче зауважив:
— Шамани — у диких племенах. У нас — знахарі.
— То вилікуєш, знахаре?
— Ось я зараз тобі приготую настій із гірчака зміїного, або копитняку на козячому молоці, і…
Щоб я на другий день скопитилась, еге? Кинь цю дурницю. Люди он сміються. Срамота!
— Вони нічого не розуміють…
Одного дня дружина ввійшла до кімнати і від здивування ледь не впала. Василь сидів на підлозі. Ступні його були закинуті на стегна. Руки лежали на колінах, які торкалися долівки. Спина випрямлена, а погляд скерований в одну точку. Одне слово, чоловік сидів у «позі лотоса».
Дружина дратівливо кинула:
— Медитуєш?
— Так, — спокійно відказав чоловік.
— Навіщо?
— Це допомагає заспокоїтися. Сконцентрувати увагу.
— А хто скон… спон… сцентр… Хто в хліві поратиметься?
Василь протяжливо відказав:
— Я-а… Трохи пізні-і-ше.
— Ну, зовсім здурів! Йогом уже задєлався! Ні, терпець у мене таки вривається…
ЩО ПРИХОВУЄ ДРУЖИНА ВІД ЧОЛОВІКА?
За радянських часів Василь працював комбайнером у колгоспі. У середині 80-х війнуло новою хвилею — перебудовою, яка з часом проковтнула ті колгоспи, радгоспи та інші «оспи». Точніше, ті господарства, нажиті десятиліттями, і які можна було спрямувати в потрібне русло, розвалили за лічені роки. Розтягли, розікрали…
З того часу Василь Груздь то на заробітки їздив, то підробляв у рідному селі, то в райцентрі, та так і нажив собі всіляких «хворобочок».
А в країні саме набирали обертів небачені досі дивацтва. Невідь звідки повиринали екстрасенси, цілителі, астрологи, відьмаки, знахарі, травники…
Той лікує від алкоголізму, імпотенції, облисіння і т. д. і т. п. Той повчає, як вилікувати карму і як отримати інформацію з того світу. Як «спілкуватися» з ангелами і астральними духами. Хтось комусь чистить чакри, хтось — печінку, селезінку, нирки, мізки…
Стільки раптово нахлинуло інформації, що ум за розум заходив.
Василь Груздь заглибився у фітотерапію. Тобто, захопився травами. Він знав про негаразди зі шлунком у дружини. В одній із книжок відомого травника він прочитав розділ про шлункові проблеми. Назбирав чимало потрібних трав, щоб допомогти дружині.
Однак та тільки кепкувала з чоловіка. Василь уже почав підозрювати, що дружина вигадала ту хворобу для якогось свого умислу.
А це якось на своєму обійсті Василь ледве не зловив невідомого чолов’ягу, котрий ховався за сараєм. Одразу впала підозра на дружину, мовляв, невже до неї приходив?
Силуети невідомого Василь бачив і пізніше. Та зловити харцизяку ніяк не вдавалося: швидко вже той бігав. Так брав ноги на плечі, що аж картоплиння стогнало.
А одного дня взагалі трапився казус. До Василя Груздя прийшла односельчанка Оксана, молодичка років тридцяти.
— Після того, як Гришечки мого не стало, — сказала вона чи не зі сльозами на очах, — сон я втратила. Ніби щось погане завелося. Кажуть, що ти вмієш виганяти з хати злих духів?
— Це справа священика, — чемно відказав на те починаючий знахар. — Я травками лікую.
Тоді Оксана ближче підсунула стілець до Василя. І так близько нахилилася до нього, що Груздь відчув запах її тіла.
Жінка тим часом, високо оголивши стегна і граційно закинувши ногу на ногу, грайливо поцікавилася:
— А може, у тебе є такі травки, що заспокоюють душу?.. Дають насолоду?.. Щоб забутися від усіх проблем. Ну, ти мене, Васю, розумієш?..
— Куди вже не зрозуміти, шльондро?!
Це до кімнати зненацька ввійшла Василева дружина. Руки вперла в боки і з-під лоба глипала на Оксану. Ні, лупцювати суперницю чи видирати їй волосся вона не думала. На диво, коротко, але з притиском, мовила:
— Геть!
НЕВИДИМИЙ СТРІЛОК
Василь Груздь прибіг до фельдшерки і з жахом забелькотав:
— Тетяно, у мене щойно стріляли?!
— Хто?! Де?! Чому?! — Місцева медичка налякано схрестила на грудях руки.
Василь Груздь простогнав:
— Я поранений.
— Куди?!
— В руку… В плече… І, здається… — Чоловік рукою показав на те місце, яким сідають.
Фельдшерка перепитала:
— То хто ж стріляв?
— Мавра, погань!
— Яка Мавра?..
— Не знаєш Маври?
— А чого вона…
— Уколошкати хотіла.
— Здуріла чи що?
— Розберемося. Виймати будеш?
— Кого?
— А я знаю кого?! Кулі!.. Може, картеч.
— Я ж не вмію, Остаповичу. Я зараз «швидку» викличу.
— То викликай! Може, набої глибоко проникли. Сконаю ж…
ПЕРШИЙ ДОПИТ
Слідчий до Василя Груздя прийшов до палати. Насамперед поцікавився:
— Як себе почуваєте?
— Нормально! — весело відказав потерпілий.
— А чого ви радієте?
— Лікар сказав, що рани несерйозні. Та й дріб заячий. Через день-два випишуть.
— Ясно. Василю Остаповичу, як ви думаєте, чому так трапилося?
Василь Груздь хотів підвестися, проте слідчий випередив:
— Можете лежати.
— Умгу. Ну, спочатку було все нормально, — спохмурнівши, почав оповідь поранений. — Потім їй якісь голоси почали чутися…
— Вашій дружині?
— Так. Уночі, буває, скочить і каже, що хтось по хаті ходить. Думаю, що робила те навмисне.
— Навіщо?
— Щоб мене з ума звести. Хтось у неї є. Застукала вона мене з Оксаною, сусідкою. Ну, як застукала?.. Та почала до мене липнути, а якраз моя нагодилася. Спочатку була ніби тиха, а, як та пішла, тигрицею на мене накинулася. Я — до комірчини. Забарикадувався там. Наступного дня сіли за стіл переговорів. Моя й слухати не хоче. Мовляв, ти мені остогид, забирайся до своєї мами до міста.
— І що далі?
— Тоді я й заявив їй: коли так, то я піду. Але спочатку поділимо все майно. Вона, як це почула, то нараз остовпіла. А потім, на диво, спокійно відказала: «Гаразд», — і пішла.
— Це все?
— Ні. Вранці сказала, що знову чула голоси. Тільки вже у сараї. Потім якось так швидко накинула на мене свій білий плащ з капюшоном, сунула в руки керосинову лампу і сказала піти подивитися сарай.
— Пішли?
— А що робити? Пішов. Та тільки вийшов у двір, коли: бабах! Потім вдруге! Запекло в руку, плече. Я — мах через паркан. Щоб не добила…
ЛЮБИТЕЛЬКА НАСОЛОДИ
Слідчий:
— Оксана Валеріївна Сивушко?
Молодичка мовчки кивнула.
— Навіщо ви хотіли приблизити до себе Василя Груздя?
Оксана гонористо хмикнула. Випнула груди.
— Про це треба говорити?
— Треба, — кивнув слідчий.
— Його Мавра — то ще добра штучка!
— В якому сенсі?
— Вона не доярка. Вона чужих чоловіків доїть! Не з одним беркицалася! Ну, подобається мені Василь. Добрий. Трави збирає. Корінчики, ягідки…
— І ви вирішили його відбити у його дружини?
— Вона лахудра. Василь їй не потрібен був. Усе село знало, що вона гуляє, а Василю наче засліпило. Ось я і хотіла… І що? Жив би, як у Бога за пазухою. А вона хитра, підступна! Командувати любить. Щоб усі по струнці ходили. Бачте, що надумала? Хотіла Василя в тюрму засадити? Дурною прикинулася! Галюцінації, бачиш, у неї! Придумати таке?!
СТРІЛЯЛА У ПРИВИДА
Коли смаглява, приваблива, ефектно вбрана жінка сіла на стілець навпроти слідчого, той почав з формального:
— Ваше прізвище, ім’я по батькові?
Допитувана іронічно хмикнула, проте відказала:
— Груздь…
— Ну, чого ви спинилися?
— Мавра Іларіонівна.
— Ви іноземка?
Жінка, гигикаючи, закотила очі:
— Тутешня я! Що, імені такого не чули?
— Вибачте, — ніяково завовтузився на стільці слідчий, зрозумівши, що дав маху. З «іноземкою». Ну, не чув такого ім’я. Про мавра чув… Однак продовжив: — На яких підставах стріляли в чоловіка?
— Я у нього не стріляла!
— На рушниці відбитки ваших пальців. Тим більше, ось ваше зізнання про те, що ви…
— Так, стріляла. Але у привида! Василь мене напоїв якимось відваром, ось і…
І раптом як зарепетує:
— Чого ви до мене чіпляєтеся?!
Слідчий посуворішав:
— Не кричіть, Мавра… Як вас там? Не на базарі! А в слідчого! До того ж, наука у привидів не вірить. Навіщо стріляли?
— Воно… Воно спочатку випливло із саду. Літало по двору… І я вистрілила. Але не поцілила. Пальнула ще раз. Воно застрибало, мов м’ячик, і перелетіло через паркан. І…
— Що?
— І воно заматюкалося. Тоді я зрозуміла, що то мій Василь…
…Як не намагалася Мавра викрутитися, на ходу сплітаючи нісенітниці, але хто їй повірить у те, що недоведено наукою? Тим більше, правоохоронні органи! Та й усі докази проти неї. До того ж, сама зізналася, що стріляла. Щоправда, не у свого чоловіка, а…
Ну, зрозуміло в кого. Та слідство ще триває.
Щось на 50-річного Василя Груздя найшло, і він почав займатися нетрадиційною медициною. Літератури відповідної накупив. Лікарські трави почав збирати. Всю гору ними обвішав. Копав якесь коріння, дикорослі плоди заготовлював.
Нове захоплення чоловіка дружина сприйняла недвозначно:
— Дурієш?
Василь глибокомислено відказав:
— Усвідомлення до мене прийшло.
— Яке?
— Що я маю людей лікувати.
— Звідки прийшло?
— Хто?
— Знак твій.
Василь підвів очі догори.
— Ясно, — пхикнула дружина. Відтак підштрикнула. — Я он який рік зі шлунком мучусь. Може, вилікуєш? Шаман!
Чоловік знаюче зауважив:
— Шамани — у диких племенах. У нас — знахарі.
— То вилікуєш, знахаре?
— Ось я зараз тобі приготую настій із гірчака зміїного, або копитняку на козячому молоці, і…
Щоб я на другий день скопитилась, еге? Кинь цю дурницю. Люди он сміються. Срамота!
— Вони нічого не розуміють…
Одного дня дружина ввійшла до кімнати і від здивування ледь не впала. Василь сидів на підлозі. Ступні його були закинуті на стегна. Руки лежали на колінах, які торкалися долівки. Спина випрямлена, а погляд скерований в одну точку. Одне слово, чоловік сидів у «позі лотоса».
Дружина дратівливо кинула:
— Медитуєш?
— Так, — спокійно відказав чоловік.
— Навіщо?
— Це допомагає заспокоїтися. Сконцентрувати увагу.
— А хто скон… спон… сцентр… Хто в хліві поратиметься?
Василь протяжливо відказав:
— Я-а… Трохи пізні-і-ше.
— Ну, зовсім здурів! Йогом уже задєлався! Ні, терпець у мене таки вривається…
ЩО ПРИХОВУЄ ДРУЖИНА ВІД ЧОЛОВІКА?
За радянських часів Василь працював комбайнером у колгоспі. У середині 80-х війнуло новою хвилею — перебудовою, яка з часом проковтнула ті колгоспи, радгоспи та інші «оспи». Точніше, ті господарства, нажиті десятиліттями, і які можна було спрямувати в потрібне русло, розвалили за лічені роки. Розтягли, розікрали…
З того часу Василь Груздь то на заробітки їздив, то підробляв у рідному селі, то в райцентрі, та так і нажив собі всіляких «хворобочок».
А в країні саме набирали обертів небачені досі дивацтва. Невідь звідки повиринали екстрасенси, цілителі, астрологи, відьмаки, знахарі, травники…
Той лікує від алкоголізму, імпотенції, облисіння і т. д. і т. п. Той повчає, як вилікувати карму і як отримати інформацію з того світу. Як «спілкуватися» з ангелами і астральними духами. Хтось комусь чистить чакри, хтось — печінку, селезінку, нирки, мізки…
Стільки раптово нахлинуло інформації, що ум за розум заходив.
Василь Груздь заглибився у фітотерапію. Тобто, захопився травами. Він знав про негаразди зі шлунком у дружини. В одній із книжок відомого травника він прочитав розділ про шлункові проблеми. Назбирав чимало потрібних трав, щоб допомогти дружині.
Однак та тільки кепкувала з чоловіка. Василь уже почав підозрювати, що дружина вигадала ту хворобу для якогось свого умислу.
А це якось на своєму обійсті Василь ледве не зловив невідомого чолов’ягу, котрий ховався за сараєм. Одразу впала підозра на дружину, мовляв, невже до неї приходив?
Силуети невідомого Василь бачив і пізніше. Та зловити харцизяку ніяк не вдавалося: швидко вже той бігав. Так брав ноги на плечі, що аж картоплиння стогнало.
А одного дня взагалі трапився казус. До Василя Груздя прийшла односельчанка Оксана, молодичка років тридцяти.
— Після того, як Гришечки мого не стало, — сказала вона чи не зі сльозами на очах, — сон я втратила. Ніби щось погане завелося. Кажуть, що ти вмієш виганяти з хати злих духів?
— Це справа священика, — чемно відказав на те починаючий знахар. — Я травками лікую.
Тоді Оксана ближче підсунула стілець до Василя. І так близько нахилилася до нього, що Груздь відчув запах її тіла.
Жінка тим часом, високо оголивши стегна і граційно закинувши ногу на ногу, грайливо поцікавилася:
— А може, у тебе є такі травки, що заспокоюють душу?.. Дають насолоду?.. Щоб забутися від усіх проблем. Ну, ти мене, Васю, розумієш?..
— Куди вже не зрозуміти, шльондро?!
Це до кімнати зненацька ввійшла Василева дружина. Руки вперла в боки і з-під лоба глипала на Оксану. Ні, лупцювати суперницю чи видирати їй волосся вона не думала. На диво, коротко, але з притиском, мовила:
— Геть!
НЕВИДИМИЙ СТРІЛОК
Василь Груздь прибіг до фельдшерки і з жахом забелькотав:
— Тетяно, у мене щойно стріляли?!
— Хто?! Де?! Чому?! — Місцева медичка налякано схрестила на грудях руки.
Василь Груздь простогнав:
— Я поранений.
— Куди?!
— В руку… В плече… І, здається… — Чоловік рукою показав на те місце, яким сідають.
Фельдшерка перепитала:
— То хто ж стріляв?
— Мавра, погань!
— Яка Мавра?..
— Не знаєш Маври?
— А чого вона…
— Уколошкати хотіла.
— Здуріла чи що?
— Розберемося. Виймати будеш?
— Кого?
— А я знаю кого?! Кулі!.. Може, картеч.
— Я ж не вмію, Остаповичу. Я зараз «швидку» викличу.
— То викликай! Може, набої глибоко проникли. Сконаю ж…
ПЕРШИЙ ДОПИТ
Слідчий до Василя Груздя прийшов до палати. Насамперед поцікавився:
— Як себе почуваєте?
— Нормально! — весело відказав потерпілий.
— А чого ви радієте?
— Лікар сказав, що рани несерйозні. Та й дріб заячий. Через день-два випишуть.
— Ясно. Василю Остаповичу, як ви думаєте, чому так трапилося?
Василь Груздь хотів підвестися, проте слідчий випередив:
— Можете лежати.
— Умгу. Ну, спочатку було все нормально, — спохмурнівши, почав оповідь поранений. — Потім їй якісь голоси почали чутися…
— Вашій дружині?
— Так. Уночі, буває, скочить і каже, що хтось по хаті ходить. Думаю, що робила те навмисне.
— Навіщо?
— Щоб мене з ума звести. Хтось у неї є. Застукала вона мене з Оксаною, сусідкою. Ну, як застукала?.. Та почала до мене липнути, а якраз моя нагодилася. Спочатку була ніби тиха, а, як та пішла, тигрицею на мене накинулася. Я — до комірчини. Забарикадувався там. Наступного дня сіли за стіл переговорів. Моя й слухати не хоче. Мовляв, ти мені остогид, забирайся до своєї мами до міста.
— І що далі?
— Тоді я й заявив їй: коли так, то я піду. Але спочатку поділимо все майно. Вона, як це почула, то нараз остовпіла. А потім, на диво, спокійно відказала: «Гаразд», — і пішла.
— Це все?
— Ні. Вранці сказала, що знову чула голоси. Тільки вже у сараї. Потім якось так швидко накинула на мене свій білий плащ з капюшоном, сунула в руки керосинову лампу і сказала піти подивитися сарай.
— Пішли?
— А що робити? Пішов. Та тільки вийшов у двір, коли: бабах! Потім вдруге! Запекло в руку, плече. Я — мах через паркан. Щоб не добила…
ЛЮБИТЕЛЬКА НАСОЛОДИ
Слідчий:
— Оксана Валеріївна Сивушко?
Молодичка мовчки кивнула.
— Навіщо ви хотіли приблизити до себе Василя Груздя?
Оксана гонористо хмикнула. Випнула груди.
— Про це треба говорити?
— Треба, — кивнув слідчий.
— Його Мавра — то ще добра штучка!
— В якому сенсі?
— Вона не доярка. Вона чужих чоловіків доїть! Не з одним беркицалася! Ну, подобається мені Василь. Добрий. Трави збирає. Корінчики, ягідки…
— І ви вирішили його відбити у його дружини?
— Вона лахудра. Василь їй не потрібен був. Усе село знало, що вона гуляє, а Василю наче засліпило. Ось я і хотіла… І що? Жив би, як у Бога за пазухою. А вона хитра, підступна! Командувати любить. Щоб усі по струнці ходили. Бачте, що надумала? Хотіла Василя в тюрму засадити? Дурною прикинулася! Галюцінації, бачиш, у неї! Придумати таке?!
СТРІЛЯЛА У ПРИВИДА
Коли смаглява, приваблива, ефектно вбрана жінка сіла на стілець навпроти слідчого, той почав з формального:
— Ваше прізвище, ім’я по батькові?
Допитувана іронічно хмикнула, проте відказала:
— Груздь…
— Ну, чого ви спинилися?
— Мавра Іларіонівна.
— Ви іноземка?
Жінка, гигикаючи, закотила очі:
— Тутешня я! Що, імені такого не чули?
— Вибачте, — ніяково завовтузився на стільці слідчий, зрозумівши, що дав маху. З «іноземкою». Ну, не чув такого ім’я. Про мавра чув… Однак продовжив: — На яких підставах стріляли в чоловіка?
— Я у нього не стріляла!
— На рушниці відбитки ваших пальців. Тим більше, ось ваше зізнання про те, що ви…
— Так, стріляла. Але у привида! Василь мене напоїв якимось відваром, ось і…
І раптом як зарепетує:
— Чого ви до мене чіпляєтеся?!
Слідчий посуворішав:
— Не кричіть, Мавра… Як вас там? Не на базарі! А в слідчого! До того ж, наука у привидів не вірить. Навіщо стріляли?
— Воно… Воно спочатку випливло із саду. Літало по двору… І я вистрілила. Але не поцілила. Пальнула ще раз. Воно застрибало, мов м’ячик, і перелетіло через паркан. І…
— Що?
— І воно заматюкалося. Тоді я зрозуміла, що то мій Василь…
…Як не намагалася Мавра викрутитися, на ходу сплітаючи нісенітниці, але хто їй повірить у те, що недоведено наукою? Тим більше, правоохоронні органи! Та й усі докази проти неї. До того ж, сама зізналася, що стріляла. Щоправда, не у свого чоловіка, а…
Ну, зрозуміло в кого. Та слідство ще триває.
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні