Близнюки-Трофимчуки: «Дружини нас завжди ревнували один до одного…»

Рубрика «Парад близнюків» готує мені сюрпризи щоразу, коли берусь писати чергову історію — так сталося і тепер. Готуючись до інтерв’ю, рано-вранці поспішала на роботу, аж раптом побачила Ігоря Володимировича — одного з близнюків-Трофимчуків, з яким домовлялися про зустріч. Коли побачила його і гукнула на порозі редакції, — він обернувся. Натомість я за мить зрозуміла, що Ігор Володимирович — це насправді не Ігор Володимирович, а його «копія» — брат Сергій.
За декілька хвилин вони, сміючись, зайшли до кабінету — плутають їх не вперше, тому з цього приводу кожен може розповісти безліч історій.
— Одного разу через мене Ігор навіть отримав «по зубах», — пригадує Сергій. — Ми тоді навчалися у Коростишівському педагогічному училищі. Якось я не пропустив у дверях дівчину, тож її хлопець вирішив помститися. Але «пощастило» тоді не мені… Потім «захисник» дуже вибачався перед братом. Ще якось ми меблі носили на дев’ятий поверх, то один сусід, побачивши, як я пішов з кріслом нагору, дуже здивувався, коли за хвилину помітив Ігоря, котрий спокійно собі катався на гойдалці у дворі.
— А мені запам’ятався випадок, що стався під час нашої служби у морфлоті, — додає Ігор, — тоді був показовий день для керівництва: треба було продемонструвати вишкіл моряків. Мій брат був командиром відділення — віддавав накази, а ми виконували. Пригадую реакцію керівництва, коли брат викликав мене і почав наказувати: «підйом», «відбій», і так — разів двадцять, ніби у дзеркальному відображенні. Один офіцер сказав тоді «Трофимчуки, перестаньте корчити дурня!», а якийсь мічман відповів: «А нема чого ставити родичів керувати один над другим!»

Як і більшість близнюків, хлопці довгий час були «не розлий вода». До 25 років — скрізь разом: у садочку, школі, в армії та училищі. На особистих справах у військкоматі у них була спільна позначка «близнюки», яка навіть за суворими армійськими законами означала: розділяти братів, відправляючи їх служити у різні місця, не можна.
Зовнішня схожість у їхньому випадку не така вже тотальна — розрізнити їх можна. Щоправда, набагато легше тоді, коли вони поруч. Поодинці, на вулиці, цілком можна обізнатися, як це часто і стається. Іноді люди зустрічають одного з них і починають розповідати щось, думаючи, що то інший, а потім ніяковіють і перепрошують за неуважність. Загалом же вони вважають дурницями розповіді про те, як близнюки ходять на побачення і здають іспити один замість другого. Було, звісно, таке у практиці братів: якось спробували надурити викладача в училищі… То дівоча аудиторія (на потоці було лише три хлопці) душилася від сміху, а викладач здогадався і подібні експерименти хлопці більше не проводили.
Цікаво, що душа компанії і гуморист Ігор, у присутності зовні стриманішого брата Сергія, стає спокійнішим. А той, навпаки, «входить у образ», перестаючи бути сер­йозним. Питання, хто з них старший і на скільки хвилин, — одне з тих, які набридли їм найбільше. Також із дитинства найчастіше вони чують фрази: «Ану, ­станьте разом!», «Ану, давай, ти усміхнись, а ти ні», «А тепер поверніться»…
Однаковий одяг змалку, постійне порівнювання з боку оточуючих, сприймання двох різних людей у якості одного цілого — ці речі, як не крути, характерні для усіх близнюків. Братів Трофимчуків це не дратує, бо вони насправді є одним цілим із перших секунд життя. Навіть якщо сьогодні вони — дорослі чоловіки і у них окреме життя, різні сім’ї та роботи, радощі і проблеми. Що б там не було, але брат є першим, до кого звертається кожен із них. Адже жінки не завжди настільки зрозуміють, а батьки будуть занадто переживати, тож хто ще зрозуміє найкраще? Помічаючи таку спорідненість двох душ, дружини найбільше ревнують їх саме одне до одного. Втім, проти природи, як кажуть, не підеш.
Так сталося, що Сергій мав домінуючу роль у багатьох життєвих ситуаціях. Доти, поки життя не розвело їх по різних стежках: хоч вони й отримали обоє педагогічну освіту (після училища навчалися у педінституті ім. Драгоманова), Сергій Володимирович вже вісімнадцять років працює у правоохоронних органах, нині — у податковій міліції. А Ігор Володимирович двадцять років трудиться на освітянській ниві, сьогодні він є заступником директора школи з навчально-виховної роботи. Кар’єра у брата пішла вгору, жартує Сергій, коли їх шляхи у роботі відокремилися, таким чином увімкнувши «зелене світло» для самореалізації.
Обидва брати наголошують на тому, що характери вони мають різні, як і смаки. Скажімо, жінки одному подобаються повненькі, іншому — стрункіші. Вони майже одночасно одружилися, потім розлучилися з однієї і тієї ж причини, потім побралися вдруге.
Коли мова йде про політичні уподобання чи про те, яку передачу дивитися, — у цих питаннях між ними повна згода і схожість. Вони навіть стиль одягу мають однаковий, хіба що сорочки різного кольору носять. Якось вирішили придбати собі верхній одяг — кожен купував окремо, а коли зустрілися, то довго сміялися, бо обрали однакові строгі чорні пальта. Як кажуть, додали оточуючим «роботи», адже у схожому одязі впізнати, хто з них — хто, набагато важче… А як же інакше, жартують вони: «Один буде гламурний пацан, а інший — у спортивних штанях? Ні, такого у нас не буває — обоє класні! Хоча спортивні штани, звісно, теж одягаємо», — сміються.
27 лютого близнюкам Сергію та Ігорю Трофимчукам виповнюється 42 роки. Попри дорослий вік і те, що живуть вони у різних мікрорайонах міста, бачаться чоловіки що­дня. Природа і тут постаралася: близнюки є близнюки, тож попереду у них — ще багато цікавого.