«Замок» для відвідувача

Олександр був постійним гостем міських барів (імена в матеріалі змінено). Він неодноразово говорив:
— Я просто люблю красиво відпочивати!
Навіть молода дружина не могла втримати Олександра вдома, котрого так приваблювали вогні питних закладів міста. Проте, навіть їй не приходило в голову, що черговий «хмільний» вояж чоловіка стане для нього останнім…

Звичайно, хлопець був не з боягузів. Маючи показну комплекцію, він міг себе захистити. Частенько й сам затівав невеличкі «потасовки», тому Наталя, проводжаючи благовірного в один із морозних грудневих днів, радила коханому:
— Ти хоч там не влазь нікуди.
— Будь спокійна! — парирував Олександр. — Я ж іду не один.
З цими словами він обійняв троюрідну сестру Валентину, котра стояла поряд. — Вона мене образити не дозволить!
— І правда, Наталю, ми за ним наглядатимемо, — запевнила сестра Валентина. — До речі, з нами буде мій колишній — Анатолій. Ти його повинна пам’ятати.
Наталя ствердно кивнула головою.
— А також Ігор з Катериною, його новою пасією, будуть. І Григорій, наш сусід.
— Тоді я цілком спокійна, — полегшено зітхнула молода жінка, обіймаючи чоловіка.

Близько 22 години компанія «зарулила» до одного із барів. Зручно влаштувавшись за столиком, молоді люди замовили дві пляшки горілки, по салатику і кілька гарячих страв. Як тільки офіціантки принесли замовлення, бесіда одразу пожвавилася.
Поки компанія весело розмовляла в залі, у фойє закладу з’явився колишній охоронець Степан.
— Опа, які люди! — радісно привітали його колишні колеги Антон і Денис. — Якими вітрами?
— Та прийшов ось підкріпитися.
— Тоді давай. Тут незабаром твій друг має намалюватися, Петро.
— Класно! Давно його не бачив. Коротше, я на другий поверх.
— Сам-то як? — крикнув уже Денис у спину Степану.
— Не скаржусь!

На другому поверсі Степан пробув години зо дві. Зрештою, протерши очі, помітив, як повз нього пролетів міцненький Антон, новий охоронець.
— Антон, що трапилося? — насторожився Степан.
— Та там, у фойє, потасовка!
Степан кинувся за ним.
Не важко було здогадатися, що винуватцем конфлікту став саме Олександр. Усі працівники бару добре знали крутий норов цього хлопця, тому звикли до його неадекватної поведінки.
Олександр часто говорив приятелям, що після випитого в нього починали сильно «чухатися» кулаки, і вже не міг себе зупинити.
Очевидно, нестерпна «чуханка» охопила його і цього разу. Нетвердою ходою він вийшов із залу і попрямував до гардеробу. Кілька разів спіткнувся, чіпляючись за різноманітні перешкоди, через що так пришвидшив крок, що ледь не вписався носом у стінку.
За цією потішною картиною уважно спостерігав Денис, котрий стояв біля виходу. Поруч знаходився і Петро, який зайшов до бару перевідати своїх друзів-охоронців. Від побаченого він аж поперхнувся від сміху.
Олександр це добре бачив, але стримався. Він повільно надягнув свою куртку і впевнено закрокував до виходу. Коли проходив повз Петра, його чи то випадково, чи то навмисно повело вбік, через що молодий чоловік добряче плечем зачепив свого пересмішника.
— Дивись, куди йдеш! — обу­рився Петро.
— Це ти мені? — зло відказав Олександр.
— Тобі, тобі! Вибачитися не хочеш?
Олександр повернувся до нього обличчям.
— А може, краще ти, молокосос, вибачишся за те, що реготав з мене?
— Ще чого!
— Ах ти, козел!
— Що ти сказав?
— Що чув!
— Ану повтори!
— Козел!

Працівники бару, котрі спостерігали за цією сценою з відкритими ротами, і моргнути не встигли, як гарячі хлопці схопили одне одного за груди.
Валентина, котра вийшла у фойє слідом за братом, крикнула:
— Господи, розніміть їх!
Хлопці вже махали кулаками.
Підбігли Антон і Степан. Останній з неприхованим азартом кинувся в бійку. Йому вже дуже кортіло продемонструвати всім свою молодецьку силу.
Підібравшись ззаду, він спритно накинувся на Олександра, затиснувши його шию ліктьовим суглобом. Проти нього може встояти не кожен досвідчений боєць, не кажучи вже про нетверезого хулігана.
Олександр спробував вирватися з цупких рук Степана, однак той втихомирив забіяку двома ударами по голові. Хлопець втратив свідомість.
Степан послабив хватку, і Олександр упав на підлогу.
До нього кинулася сестра.
— Господи, що ви наробили?! Він не дихає! «Швидку»! Швидше! — крикнула вона своїм супутникам.
Жінка почала родича ляскати по обличчю, намагалася зробити йому штучне дихання, та марно. Губи Олександра посиніли.
— Він його вбив…
Лікарі, котрі приїхали на виклик, лише констатували смерть.

Степан розгублено бубонів:
— Як же так могло статися? Адже я його тримав усього кілька секунд.
Медики у відповідь лише розводили руками.
Більш багатослівними були судмедексперти. Згідно із їхніми висновками, смерть настала в результаті спричинення потерпілому «закритої тупої травми шиї, яку супроводжували крововиливи у м’які тканини з порушенням архітектоніки і умертвінням окремих нервових волокон, переломом під’язикової кістки праворуч, загальне порушення кровообігу внутрішніх органів, що призвело до рефлекторної зупинки серця».

Оскільки Степан не мав судимості, а також були відсутні обтяжуючі вину обставини, йому присудили два роки обмеження волі без направлення у виховний заклад відкритого типу.