Усе на замку!

Подружжя було на нервах…
Дружина Дарина, сердячись, підганяла чоловіка:
— Чого вовтузишся? На автобус запізнимося!
Петро спересердя відказав:
— Думаю, чи всі двері позакривав.
— Так усі?
— Та ніби все на замку.
— І другі двері, за хатою, закрив на ключ?
— Закрив.
— Тоді ходімо! Та швидше! Не вистачало, щоб до рацсу запізнилися. Кума не вибачить. Як не як, свою єдину кровиночку віддає заміж.
Рипнула хвіртка. Дарина з Петром (з пакетами в руках) почимчикували до автобусної зупинки.

Місцевий злодюжка Павло Хапало (таке прізвисько йому причепили односельці за «нечисті» його руки) знав, що сімейство Думчаків подалося до міста на весілля. Отож, сів на велосипед і махнув до їхнього будинку.
Спочатку Павло обійшов весь будинок. Пошарпав замкнені двері: фасадні і тильні.
— Аякже! — з явним відтінком іронії сказав уголос. — Петро свою справу знає! На сто замків позакривав, зараза! Ну, ще пройдемося.
На боковій стіні будинку, що виходила до дороги, Павло помітив ледь прочинену кватирку. Тепла радість розлилася по тілу.
— Ех, Петре! А тут промах ти дав! Ги-ги-ги!
Хапало подерся на підвіконня. За якусь хвилину-другу він уже був усередині чужого помешкання. І одразу ж почав нишпорити по шафах і шухлядах. А на кухні із харчових лотків, банок-склянок повисипав на підлогу крупи, цукор, борошно, макаронні вироби…
Павло знав, що декотрі господарки у такі «штуки» ховають гроші, але в них нічого не було.
Пошкодував, що не знайшов золота-срібла, однак тисячею гривень розжитися пощастило.

Поспішаючи до тракторного парку, механізатор Степан мимоволі подивився на садибу Думчаків. І одразу ж біля паркану помітив велосипед. Здивувався: «А хто це міг до Петра з Дариною у гості завітати, коли ті на весілля до міста поїхали?»
Аж тут із кватирки, мов дятел із дупла, висунулась голова. Дядько Степан «її» впізнав. Тихцем-тихцем — і за ріг огорожі. З кишені куртки швидко видобув мобільний телефон і набрав потрібний номер.
— Алло! Петро?
— Ну.
— Гуляєш?
— Хе! Питаєш!
— А в тебе «гості».
— Які гості?!
— Хапало.
— Що за жарти?
— Ніяких жартів. Двері, очевидно, закриті на замок, то він до тебе через кватирку пожалував.
— Та йди ти!
— Цікаво вилазить, я тобі скажу. Руками вперся в підвіконня, а ноги ще у кватирці теліпаються. Акробат!
— Ну, я йому!... Ну!...

За хвилин тридцять подружжя Думчаків було вже вдома. Примчали на таксі.
Розчинені шафи, шухляди, розсипані продукти на підлозі свідчили про те, що в будинку і справді побували «гості».
Дарина кипіла від злості:
— Іди і прибий його!
Петро аж підскочив:
— А потім у тюрму?! Міліцію треба викликати.
— То викликай, щоб він здох!

Павло вдома з’явився під ранок. На нього вже чекали. Хапало і не відкараскувався. Зізнався в крадіжці грошей із будинку Думчаків.
У нього поцікавилися:
— А гроші де?
— А нема, — розвів руки Хапало.
— Куди ж подів?
— Пропив!
— Усі?!
— Еге.
— Сам?
— Не пам’ятаю.
Павло не брехав. Укравши гроші, він подався до бару, пригощав усіх підряд: і знайомих, і незнайомих. А коли добряче набрався, то заснув у кущах біля бару. Прокинувся, коли ніде нікого не було. Довелося із «хворою» головою плентатися до рідної домівки.
Тепер за крадіжку, поєднану із проникненням у житло, Павлу світить до шести років ув’язнення.