Головний день «Євромайдану»: погляд очевидця з Новограда

Цей матеріал вирішено подати дещо в нетрадиційній формі. Він складатиметься із двох частин: хронології подій останніх днів і репортажу з Майдану Незалежності 1 грудня, коли до столиці прибули маси людей із різних областей України, аби висловити свій протест владі.
Хтось сказав, що пам’ять людська — коротка. Тому, за задумом автора, слушним буде нагадати, з чого почалося протистояння суспільства із владою. А разом із тим збережена публікація через певний час дасть можливість проаналізувати минулі події: причини конфлікту, хто чого вимагав, хто що обіцяв людям, хто їх не чув, і чи виправданими були такі дії.
ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ
26 листопада. Стало зрозуміло, що асоціації з Євросоюзом не буде.
Молодь виходить на вулиці. Вона в один голос заявляє, що у неї хочуть украсти майбутнє. Вони прагнуть жити у демократичній країні, у них є жага заявити про себе, в той час, коли мовчить решта. Молодь не хоче бути пішаками у чужій грі, але й сидіти вдома їй несила.
Події 30 листопада.
Близько 4 ранку. «Євромайдан» закінчується кров’ю. Бійці «Беркуту» по-звірячому б’ють напівсонних мітингуючих і кидають їх до автозаків.
Ті, хто рятується, ховаються у Михайлівському соборі. «Беркутівці» намагаються їх звідти дістати, але молодь співає Гімн України. Швидко збирається натовп, виходять священики. «Беркут» відступає.
Світова спільнота висловлює свій протест щодо силового розгону «Євромайдану». Те, що сталося, спонукає українську спільноту на бунт. Люди виходять на вулиці. Хоча не тільки кривавий розгін демонстрантів змушує до такого вчинку, разом із тим людей не влаштовує економічно-соціальна політика, що має місце в країні.
17-18 година. Біля Михайлівського собору збирається натовп. За різними оцінками — від 10 до 30 тисяч чоловік. Скандують: «Революція!» Виступають лідери опозиції. Закликають іти на Майдан Незалежності. Однак там уже зібралися правоохоронці.
19-23 година. Люди в багатьох містах виходять на мітинги.
Мітингуючих пускають до Михайлівського собору, аби ті обігрілися, попили гарячого чаю. Кияни приносять теплий одяг.
1 грудня. Окружний суд Києва заборонив масові акції біля державних будівель.
Лікарі замовчують справжню кількість потерпілих.
Людей на, так званому, Новому Майдані більшає. Протести тривають.
ТАКИЙ ЩАСЛИВИЙ І ТАКИЙ НЕСПОКІЙНИЙ МАЙДАН
1 грудня автор цього матеріалу мав їхати до Києва, щоб зробити репортаж із «Євромайдану», який уже тривав не перший день.
Про мою поїздку розповів своєму приятелеві Володимиру Терещенку. Почувши про це, він також загорівся ідеєю їхати. А напередодні поїздки від Олега Брюханова, редактора «Звягеля», я дізнався, що до столиці 1 грудня на підтримку мітингувальників їхатиме до тридцяти звягельчан кількома мікроавтобусами.
Редактор змінює свої плани і також вирішує їхати до Києва.
Виїхали о сьомій ранку (підвезти не відмовили). Дорогою зупинилися біля одного із придорожніх кафе, на автозаправці, щоб перекусити. Навколо було багато автівок. Деякі — з національними прапорцями. Стало зрозуміло, що більшість із них тримають шлях на «Євромайдан». Були групи людей із Тернополя, Хмельницького та інших міст Західної України.
Надто пожвавлений рух на автотрасі. Було очевидно, що потік машин у бік Києва значно перевищував зустрічний.
Біля дороги стояли двоє молодих чоловіків у плямистому одязі, з масками на обличчях і завзято розмахували прапором. Їм сигналили машини, що пролітали повз. З однієї навіть хлопцям рукою помахав міліціонер. А з іншої — батюшка розмашисто їх перехрестив. Невідомо, що він мав на увазі. Чи то це означало «Слава Україні», чи «Антихрист ізійди»…
До одного із наших немолодих попутників, Степана (так він себе називав), підійшов здоровань спортивної статури і порадив тому повертатися назад, мовляв, вам у Києві нічого не світить.
Степан йому відказав:
— Ось вам сьогодні точно шампанського не пити!
Молодик пополотнів і хотів накинутися на Степана. Але вчасно підоспіли звягельчани. Молодик ускочив до пошарпаної іномарки, в якій сиділа такої ж статури трійця, і їхнє авто швидко зникло з придорожнього майданчика.
Пізніше Степан, котрий неодноразово брав участь у різноманітних мітингах, мені пояснив, що то були, так звані, «тітушки», котрі, безсумнівно, тримали курс на Київ, але дещо з іншою метою — влаштовувати провокації.
НА БУЛЬВАРІ ШЕВЧЕНКА
Зрештою, дісталися Києва. Вуличками, якими група звягельчан рухалася до бульвару Шевченка, де опозиційні партії призначили зібрання, начебто тривало буденне життя. Он молода жіночка гуляє з дитиною. Хтось заходить до магазину. Бабуся, поволеньки йдучи тротуаром, розглядає якийсь папірець… Одне слово, нічого не нагадувало про бурхливі події.
А коли вийшли на вулицю Володимирську, то помітили відчутно пожвавлений рух. Багато людей із прапорами рухалися в напрямку бульвару Шевченка.
Дістались і ми туди, приєднавшись до житомирських мітингувальників, котрі гуртувалися під червоними стінами одного із корпусів Національного університету імені Тараса Шевченка.
Солодко защеміло під ложечкою, пригадалися студентські роки навчання в цьому закладі, де здобувалися перші ази журналістської майстерності.
Формувалися колони. Люди прибували і прибували. Усюди — їхні потоки. Ставало тіснувато. Якась машина підвезла українські прапори. Роздають бажаючим.
Точилися розмови про минуле, про сьогодення, про майбутнє. Чим завершиться «Євромайдан»? Двоє літніх чоловіків поряд співають українських пісень, Гімн України, його підхоплювали інші.
Часто лунали різноманітні гасла, нерідко досить різкі, на адресу влади. Люди хотіли змін, кращого життя.
Над натовпом тріпотіли національні прапори, прапори політичних партій. Були прапори і грузинські, російські. Мабуть, з усіх областей країни з’їхалися люди, про що свідчили плакати, транспаранти. Люди різного віку і прошарку, навіть інваліди протискалися.
Деякий дискомфорт створювали особи з напруженими, холодними обличчями. Ходили по троє, по четверо. На телефони та камери знімали мітингувальників. Залякували? Чи щоб потім використати з певною метою?
Зрештою, заворушилися мітингувальники. Почалася хода. Чомусь, житомирська група мала завершувати колону. Проте довго довелося цього чекати. Людському потокові, здавалося, не буде кінця. Йшли, йшли, йшли… Одні говорили, що люду зібралося до п’ятисот тисяч, другі — що до мільйона, треті — що до півтора.
Йдучи в колоні від бульвару Шевченка, мою увагу привернули дві дівчини, котрі несли плакат із написом: «Беркут! Підтримай нас, а не бий!». Це мене зацікавило. Заговорив із ними. З’ясувалося, що вони не кияни, студентки Київського національного лінгвістичного університету.
— Чому такий лозунг обрали? — цікавлюся.
— Ну, так… — зніяковіли.
— Ви були на Майдані Незалежності… в ту ніч?
— Так. Але ми пішли раніше. Всього за кілька хвилин до того побоїща.
— Ви йдете знову. Чого прагнете?
— Хочемо жити, як живуть європейці…
Раптом почувся свист, викрики. Виявилося, що це у такий спосіб мітингувальники зустріли пам’ятник Леніну, якого щільними рядами очепили працівники міліції.
Хтось із колони зіронізував:
— Охороняють!
ХРЕЩАТИК
Звернули на головну столичну вулицю.
Коли багатотисячна колона рухалася до Майдану Незалежності, ми ще не знали, що саме в цей час невідомі люди штурмують Будинок київської міської державної адміністрації, а з Майдану Незалежності згортуються правоохоронці. І саме в цей час люди в масках перехопили колісний бульдозер, який рухався з центральної площі міста, і переганяли його на вулицю Банкову. Про це стане відомо згодом.
Колона рухається Хрещатиком. На тротуарах багато людей. Обличчя, обличчя… Щасливі! Та не в усіх. Може, від того, що вже були подібні «майдани», і чим вони закінчилися...
До Майдану Незалежності дійти не вдається. Багато людей. Чути голоси лідерів опозиційних партій.
Група звягельчан дещо розсіялася чи загубилася. Ми лишилися з решткою, п’ятьма чоловіками. Не хотілося їх покидати, щоб хоч би якось триматися разом.
ГАРЯЧА ТОЧКА
Навпроти метро «Хрещатик», на гранітній плиті, стоїть молодик у зеленій касці і в мегафон повідомляє, що Майдан — наш. Потім подає команди:
— Ідіть до Кабміну! Ідіть на Банкову!
Якась метушня, розгубленість. Не розуміють, навіщо туди потрібно йти. Усе відбувається якось стихійно. Декотрі люди йдуть за вказаними адресами. Йдуть і звягельчани.
У цей час мені телефонує дружина і питає, де я. Відповідаю. Вона кричить у телефон, туди не ходити, мовляв, вона дивиться пряму трансляцію по телевізору, де Віталій Кличко сказав, що на Банковій відбуваються провокації, щоб були обережними. Обережними!.. А чому не сказали, щоб туди не йшли взагалі?!
І ось вона — Банкова. Адміністрація Президента. Неширока вулиця, щільно напов-
нена людьми. На підвіконнях висотних будинків і на деревах сидять-стоять хлопці та на фотоапарати, мобілки знімають те, що відбувається.
Протискаємося вперед — цікаво, що там далі. А далі — отой бульдозер. На ньому, на дашку — кілька молодиків. Один розмахує синьо-жовтим прапором, а другий говорить по мобільному.
Аж тут у кабіну бульдозера, де вже є «водій», деруться хлопці. Хтось їх стягує. Верески, крики, лайка…
Поряд гасають молодики в масках.
Раптом бульдозер заводиться.
Хтось кричить:
— Що ви робите?! Спиніться! Не провокуйте міліцію!
«Водій» не чує. Бульдозер ривками рухається вперед. Його спереду намагаються втримати якісь хлопці. Знову крики про провокацію. Хтось уперед кидає піротехніку. І знову загарчав бульдозер. Рвонувся. Якась мить — і переді мною виринули чорні каски, кийки. То були бійці «Беркуту».
Картина — приголомшуюча. Вперше, несподівано, лоб у лоб зіткнутися з «беркутівцями». До того ж, пригадалася побачена по телевізору їхня «вправність» у суботню криваву ніч на Майдані.
Від гріха подалі я і Володимир Терещенко відходимо на кроків десять.
А спереду якісь молодчики знову у «беркутівців» кидають піротехніку. Ті у відповідь — шумові гранати, пускають сльозогінний газ. Від того диму стає млосно. Хто чим може, прикриває обличчя. Відходимо назад. А молодики «воюють» далі. Потім чергова порція шумових гранат та сльозогінного газу (пізніше ЗМІ повідомляло, що газ той був приперчений). Густий дим від вибухів гранат стрімкою хмарою (десь і протяг узявся) несеться на людей, які починають утікати. Хтось кричить:
— Не біжіть! Потопчете один одного!
Усі трохи спиняються. Але від місця події йдуть швидко. А коли все дещо стихає, то люди знову повертаються, але не всі.
Мене тоді здивувало, чому тут не було жодного політика, або хоч того, хто би міг у той момент зорганізувати і забрати людей, котрі просто прийшли подивитися на те, що тут відбувається. А люди змінювалися досить швидко. Напевно, здебільшого приїжджі, бо мігрували з однієї центральної частини міста в іншу. Складалося враження, що більшість з них сюди потрапили випадково, і ніхто толком не знав, куди йти і що робити. Щоправда, як пізніше повідомляли ЗМІ, перед цим, за тридцять хвилин до нашого приходу, тут був Петро Порошенко і кілька народних депутатів, які, забравшись на бульдозер, закликали мітингувальників мирно розрішити ситуацію.
Знаходитися в епіцентрі подій ставало небезпечно. Люди у масках і далі провокували «беркутівців» на конфлікт.
На виході з Банкової здибалися з Олегом Брюхановим. Захеканий, але, як завше, веселий. Розповів, що був поруч, поблизу Будинку письменника. Вирішуємо йти на Майдан Незалежності. Дорогою нас спиняють перехожі і цікавляться, що відбувається на Банковій. А там знову бахкає...
— Не чуєте?
Саме в цю мить на Банкову мчали карети швидкої допомоги.
МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ
А на Майдані Незалежності тривав «мир». Із трибуни із запалом виступали лідери опозиційних партій. Говорили про гріхи влади. Координували подальші дії мітингувальників.
На недомонтовану ялинку, на якій замість новорічних іграшок тріпотіли національні й червоно-чорні прапори, позалазили хлопці. Знімали Майдан. Навколо — багато іноземців, які ще нічого не знали про те, що відбувається біля Адміністрації. Хіба що, чули краєм вуха…
Десь через годину, як ми покинули епіцентр подій, штурм Адміністрації Президента захлинувся. Що було далі, — показували, мабуть, усі канали телебачення. Невідомо, чи потерпіли провокатори, а ось багато мирних людей, журналістів тоді постраждало.
Протистояння триває. Чим воно закінчиться, — поки ніхто не знає. Проте, коли суспільство ставить такі виклики, то, безперечно, щось таки в нашому житті потрібно змінювати.