Про Лесю Українку — без міфів

З іменем Лесі Українки чомусь завжди виникає «стандартний набір» асоціацій: портрет, де вона з сумними очима, одягнута в чорну сукню; драма-феєрія «Лісова пісня», вірш «Досвітні вогні» й слова Івана Франка, який назвав її «єдиним мужчиною в нашому письменництві». Її вірші вчать ще змалку. Тож здається, що багато відомо вже про поетесу. Та насправді ми знаємо Лесю Українку якось схематично, обмежено й однобічно, якось лубочно навіть.
НЕСТОР ГАМБАРАШВІЛІ
У вересні 1894 р. Олена Пчілка перевезла старших дітей — Ольгу, Оксану і Миколу — до Києва для отримання ними систематичної освіти. Оселилися вони в орендованому будинку по вул.Назар’ївській, 21 (нині вул. Ботанічна). Аби полегшити видатки за орендоване житло, Ольга Петрівна в одну з кімнат узяла квартиранта. Щойно повернувшись із Болгарії, Леся Українка познайомилась із ним. Це був Нестор Гамбарашвілі (Гамбаров) (1871-1966). За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету, і навчання він продовжив у Київському університеті Святого Володимира. Він відчув на собі тягар соціальних та національних утисків, що сприяло виникненню між ним і Лесею Українкою дружніх стосунків. Ось як згадує Нестор Гамбарашвілі про поетесу: «Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців й інших народностей, які входили в колонію Російської імперії, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства». Його спогади, лаконічні, але точні і правдиві («Мої спогади про Лесю Українку», датовані 2 серпнем 1948 роком), розміщені в другому виданні «Спогади про Лесю Українку» (видавництво «Дніпро», Київ, 1971 р.).
Леся давала Несторові уроки французької мови, а він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе. Нестор відкрив Лесі шедевр грузинської літератури — поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі».
«Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою», — казала Леся. У своїх спогадах Гамбарашвілі розповідає, як гарно Леся грала на фортепіано твори Бетховена, Шопена, Моцарта, Шумана, Чайковського, Гріга, як вони разом бували на концертах. Леся подарувала Нестерові книгу віршів французького поета Альфреда Мюссе з написом французькою: «Учителеві, учневі і товаришеві в пам’ять нашого «товариства взаємної допомоги» від Лариси Косач. Київ, 29/IV 1896», а також «свою брошуру «Малорусские писатели на Буковине» з таким написом: «Нестору Георгиевичу (їй так більше подобалось, ніж Григорьевич) Гамбарову от автора за неимением лучшего, Киев, 18.ХІІ.1900». Далі він засвідчує: «На звороті фотографії, подарованої мені 6 травня 1896 р., є такий напис: «Бажаю Вам, пане Несторе, послужити щиро й бездоганно Вашій прекрасній рідній країні. Коли Вам треба буде товариської помочі і розради, то згадайте, що єсть на світі Лариса Косач. Київ, 6/V 1896».
Улітку 1896 року, проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал — «як емблему для боротьби з ненависним ворогом». Він виконав це прохання. Ось як писав Гамбарашвілі у своїх спогадах: «Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам з холодною зброї, дагестанцям у Горі, кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул у Київ, я сказав: Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо». Ремінісценцією на цю подію стали рядки з поезії Лесі Українки «Не дорікати слово я дала»:
Рясніше став колючий мій вінок…
Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства й любові. (2/ІІ 1897)
Протягом літа вони листувалися. Проте всі Лесині листи не збереглися. Стосунки Лесі Українки з Нестором Гамбарашвілі простежуються в її інтимній ліриці («Як я умру...», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала...»).
1897 рік почався для поетеси різким загостренням хвороби. Вона часто прикута до ліжка, їй роблять дуже болючі ін’єкції, вона ледь пересувається на милицях. Свої надзвичайної краси вірші частіше пише, лежачи в ліжку. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. «Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не дивує...» Це — рядки з Лесиного листа-відповіді (лист від 4 листопада 1897 р.). Чується в них ледь стримувана гіркота.
Деякі біографи намагаються стверджувати, що стосунки між цими молодими людьми «були більш ніж дружніми». Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра. А пішло це припущення з подачі сучасника Лесі Українки О.Моргуна, який у своїх спогадах про поетесу написав, що нібито Ольга Косач-Кривинюк на початку осені 1945 р. у розмові «назвала прізвище улюбленого Лесі «Гамбарашвілі». Моргун посилається також на вищезгадані вірші Лесі Українки.
Ці припущення спростовує сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова (1888-1980) у своїх спогадах, датованих 23.ІІІ 1966 р., про Нестора Гамбарашвілі: «Іноді доводиться писати, щоб спростувати свідомі вигадки та перекручення, а також виправити і звичайні помилки, що стосуються головним чином біографії Лесі Українки». У цих спогадах Ізидора Петрівна щирими теплими словами згадує їхнього колишнього квартиранта. Вона свідчить: «Жодного «роману» з Лесею, як це дозволив собі вигадати Моргун у своїх спогадах, чи з Ольгою в Гамбарова не було. Він дійсно якось швидко «акліматизувався» в нашій родині. Він був такий джентльмен, що ніяких неприємностей від нього ніхто не мав у нас дома. І батьки наші до нього ставилися добре. З Лесею і Лілею він справді приятелював щиро. До нас трьох, молодших, був уважним і охоче уділяв нам свій час. А що був веселої вдачі, дотепний, лагідний і, до того ж, у нього був такий лицарський спосіб поведінки, як то буває — це я завважила пізніше — у грузинів, що виховані в кращих національних традиціях, то й ми, діти, його любили».
Відомо, що в 1958 році старший науковий співробітник Управління заповідників при уряді Грузинської РСР 87-річний Нестор Гамбарашвілі побував у Києві й відвідав Байкове кладовище. І, може, тоді біля могили поетеси йому пригадалися слова, які він залишив у своїх спогадах у 1948 р.: «Яка безмежна любов до своєї дорогої України яскравим полум’ям горіла в серці Лесі Українки! Скільки благородної мужності і рішучості було в цій фізично кволій жінці!».