«Свобода» втомила Україну

ПОКАЗНОЮ РЕВОЛЮЦІЙНІСТЮ НА ТЛІ БАНАЛЬНОЇ МЕРКАНТИЛЬНОСТІ ПОВОДИРІВ
На жаль, «дякуючи» екстремістам, на Водохреще ми отримали насильство, кров і пожежі в Києві. Тепер «Свобода» взялась за соборність, пославши мерам обласних центрів України свої червоно-чорні прапори («освячені», як сказали «свободівці») з вимогою підняти їх над меріями обласних столиць.
«Червоно-чорний прапор — знамено українського націоналістичного руху, визвольної революційної боротьби, — йдеться у заяві партії. — Фарби цього знамена символізують червону українську кров, пролиту на чорну українську землю».
Говорити навчились — нівроку. І у Києві вони вже підняли свій червоно-чорний прапор. Над портретом Бандери, якого вивісили на будівлі міської адміністрації. Чим це закінчилось — ми щойно побачили: черговим побоїщем, яких не було в Україні жодного разу, більш ніж за 20 років Незалежності! «Свобода» і кров — це не наш символ, не український.
І скільки тій «Свободі» ще потрібно крові? Скільки ще вони повинні здобути мандатів, здійснити політичну чи бізнесову експансію з Галичини на територію «материнської» України? Скільки ще комуніст зі стажем Ірина Фаріон має видати партійним коштом книжок, щоб навчити нас української мови — у її комуністично-націоналістичному розумінні?
Невже галичанські націоналісти думають, що більшість України не бачить, як вони заходять у сесійну залу парламенту у скромних вишиванках із львівського ринку, а через деякий час виходять звідти у «лахмітті» всесвітньо відомих європейських будинків моди, чиї шалено дорогі «бутіки» заполонили центр столиці? Невже хтось пройшов повз факт, коли депутат-«свободівець» Львівської облради Пилип Пилипенко гарненько почувається, коли його син Володимир спочатку стає депутатом парламенту від Блоку Юлії Тимошенко, а потім зраджує, як люблять «свободівці» звертатись один до одного, — побратимів — і проходить у Верховну Раду наступної каденції вже як член фракції Партії регіонів?
Мирослав Мартинович, правозахисник, публіцист, віце-ректор Українського католицького університету — яскравий представник середовища, яке дало путівку у політичне життя «Свободі» та її лідеру Олегу Тягнибоку. Але, на відміну від перевертня Фаріон, він сім років відсидів у таборах суворого режиму і три — відбув у засланні.
Так от, він констатує: різниця між Сходом і Заходом зникає, особливо — серед молодих людей, які прив’язані до сучасних західних здобутків. Але коли його запитали — які помилки Майдану? — Мартинович відповів: «Вони — через активність «Свободи». Для мене помилкою є таке зруйнування пам’ятника Леніну. Я хотів би, щоб Україна розпрощалася з ним в інший спосіб. Ідеться не про пам’ятник, а про голови людей. А в них Ленін ще присутній. І це для мене було трощення каміння, а не трощення комунізму. Цей вчинок не викликає захоплення. Це — манера «Свободи», якої я органічно не сприймаю».
Не терпиться додати пану Мирославу: так само не сприймають методів «Свободи» у більшості областей України. І не тільки в молодіжному середовищі. Можливо, старше покоління не настільки прив’язалось до західних здобутків, але життєвий досвід навчив його «бачити пана по халявах».
«Свобода», м’яко кажучи, втомила Україну. Втомила усім — показною революційністю на тлі банальної меркантильності поводирів, абсолютним нестрахом кровопролиття за умови, що кров проливатимуть інші, цинічним використанням такої щирої якості як патріотизм у своїх вузькополітичних інтересах та ін.
Але ніхто не скаже краще про явище, ніж той, хто був частиною цього явища. Так, Микола Лупиніс, син одного із засновників УНА-УНСО, відомого лідера націоналістичного руху Анатолія Лупиніса, коли написав заяву про вихід із Уманської міської організації ВО «Свобода», то проілюстрував її такою заявою: «Я, як і мій батько, готовий боротись за Україну й думав, що «Свобода» — це та сила, яка саме цим і займається. Рік пропрацював у партії й моя думка змінилась. Уманська «Свобода» займалась рукоприкладством до своїх членів, їхнім приниженням, політичною бездіяльністю, груповим алкоголізмом, але не захистом України».
Чудова рекомендація для решток прихильників «Свобода» за межами Галичини, але дещо запізніла. Більшості не потрібно було так довго часу, щоб втомитись від «Свободи» та її лідерів.