Марія Данилівна гукає дочку:— Наталю! Ти вдома?— Еге. В коморі я.— Нарви цибулі.— Та зайнята я.— І я коло плити. Наталка зве дочку:— Галю! Галко!— Догукаєшся її, — бурчить Марія Данилівна. Мабуть, з ватагою до річки подалися.— Я їй дам річку! — сердиться Наталя.Вийшла надвір.— Галю! Ти де?— Я тута, — визирнула з-за сараю чорнява дочка, років шести.