- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Це вже був не перший дзвінок з ранку. Однак баба Недуня охоче підняла слухавку. — Ал-лло! — Шановна Баба Недуня? — Я. Здрастуйте! — А… Здрастє! Я — Муся Тутуйко. То ви є велика провидиця-екстрасенс-знахарка з дванадцятого коліна провидців-екстрасенсів-знахарів, посланих на планету Земля з Великого Космосу в часи великого протистояння
— Алло! Генерал-лейтенант Пришибєєв? — Я єсмь, генерал-лейтенант Пришибєєв, товаришу генерал-полковник Герасім-Муму! — Доповідай обстановку. — Слухаюсь! Отже, обстановка наступна. Наші непереможні і доблесні війська продовжують атакувати противника на всіх фронтах. Укропи, кидаючи численну зброю і боєкомплекти, відступають! Ще ось-ось і ми
— Доброго дня, шановна громадо! Гадаю, що представлятися мені не потрібно, бо ми вже давно знайомі! А хто мене ще не знає, то це я — відомий блогер Гаврилій Кондолуб. Як добре, що є така штука, як Інтернет! Еге ж? І я — еге ж! Бо є завжди можливість поспілкуватися з вами, з містом, яке я дуже люблю, як і вас люблю, мої любі, незчисле
Від Ганни Обачної чоловік пішов десь п’ять років тому. Не витримали нерви через крутий характер дружини. Ганна була висока, повнотіла, колишній же чоловік її, Мар’ян — навпаки зростом не вийшов: худорлявий, дружині сягав по груди. В селі дивувалися такому контрасту, мовляв, що їх поєднало? — Любов! — поміж себе жартували односельці. Щоп
Спиртне розпивали в наметі, що належав цьому придорожньому магазину. Леонід Подоляк налив горілки в пластикові стаканчики. — Ну що, Стасе, ухнем! — Давай. Випили. Загризли чіпсами. — Товар потрібен, — скосивши на приятеля очі, по хвилі мовив Леонід. Станіслав Левицький, осміхнувшись, відказав: — Якщо маковиння треба, то по селах ш
Була сьома вечора... Бабуся у теплій темній куртці, закутана в шерстяну хустку, звернула у двір і мало не втрапила під колеса легковика, який вилетів з-за багатоповерхівки, в якій вона жила. Старенька, схиливши голову, схопилася за серце. А вголос мовила: — Хоч би не зомліти... Нараз хтось спитав: — Вам зле? — Що? — Це ви, Степанівно? —
Павло Андрійович Босонюк у двокімнатній квартирі мешкав сам (дружина й діти в перші дні широкомасштабної війни росії проти України евакуювалися до Польщі). Як дружина не вмовляла чоловіка їхати разом, однак той категорично відмовився. — Це — як якийсь кошмарний сон, — в розпачі говорив Павло Андрійович. — Як кинути все добро? Ми стільки років
Вони розлучилися через банальність: не зійшлися характерами. Після цього Віктор, прихопивши необхідні речі, що вмістилися у двох сумках, одразу ж переїхав до батьків. А в найближчі вихідні завітав до своєї колишньої. Жанна його не чекала, була вкрай здивована. Вона демонстративно сплела руки на грудях і впритул дивилася на Віктора. Той дов
Жебраків було двоє. Один сидів скраю сходів магазину, другий — трохи далі, біля стінки торгової точки. Жебраку на сходах щастило більше. Та й зрозуміло: люди, заходячи й виходячи з магазину, більше йому кидали в капелюх подачок. Ольшанич, той, що сидів біля стінки, отримував мізерію. Одного вечора (після «роботи»), повернувшись до свого
Микита Гнатенко прізвисько Буйний отримав ще в юнацькі роки. Не одного хлопця цей індивід скалічив на своєму кутку районного центру. Буйного боялися. Навіть поважали. Хоча тишком ненавиділи. А поза очі сусіди цього суб’єкта осуджували, бажали смерті. І смерть настала... Тільки «ота з косою» завітала не до Микити... Микита вбив свого кол