- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
— Алло! Тонь! Алло! Тонь! Алло!.. — Чьо, горить? — Привіт, Тонь! Привіт, Тонь!.. — У тебе, Каріно, переклинило? — А ти не чула? — Чьо, укропи в Москві?! — Не знаю! Не знаю!.. — У чому справа? — Сос! Сос! Сос!.. — Стоп!.. Заспокоїлася? — А... А... Пу... Пу... Пу... — Ну-у?! — Самашедший дєд «могілізацію» оголосив!
— Алло! Вань! Алло! — Х-ху! Ти чьо, блін, на мобілу наяруєш? — Вань! Це — я, Зоя твоя! — Не дурак, чую! — Як справи, Вань? — Які, блін, справи? Тут таке... — Яке, Вань? — Драпаю! — Куди, Вань? — До Ростова. Чи до Бєлгорода. — Так, казали ж по «ящику», що укропи драпають. — Укропи драпають уперед, а ми драпаємо назад
Їду по шосе. Після мосту дорога круто бере вгору. Аж тут мене, налягаючи на педалі, обганяє лихач на простому велосипеді. А в мене — «гірський». Проте, я і далі неквапом їду. А той пошкріб далі. І дуже обертається, чи я його не обганяю. Здався ти мені! Неподалік зупинки в лихача злетів ланцюг. Доки той його заправляв у зірочник
Петру Дубку — сімдесят вісім. І зібрався дід на війну. Прийшов до військкомату. Коли дійшла його черга, сувора жінка у військовій формі (її автомат висів на спинці стільця) здивовано спитала в старого: — Ви в якій справі, дідусю? Петро Дубок образився за «дідуся», бо був високого зросту, мав ще міцну статуру. І взагалі, Петро Дубок прин
Петро жив із бабусею. Його мати нещодавно перебралася до свого чергового коханця. Баба Олена була доброї, спокійної вдачі. Тому, коли Петро просив у неї грошей, не відмовляла. Та з часом Петро почав стару сердити. Через те, що став спиватися. І чим довше онук пив, тим більше робився неадекватним. У нетверезому стані він міг на будь-кого на
— Алло! В-в-в... — Не «ве-ве-ве», а Володимир Володимирович! — Винуватий! Вол... Волк... Сволк... Сволч... — Ідіот! І не трусися там! Поки твої генеральські погони знімати не буду. Ти мені спочатку за «бавовну» на півдні відповіси! Що там за шухер на Херсоні? — Бандеру ловимо. — Відставити Бандеру! Ще зловимо його! Я про ешелон питаю
— Марійко! Я — до магазину! — Чого? — Куриво закінчилося. — Льоню! — Ну? — Ти казав, що з понеділка покинеш курити! — Якого? — Що — «якого»? — Понеділка... — Ти гад, Льоню! — Ну, вуха пухнуть. Ну, не можу я так... Підготуватися потрібно. — Ці казки я вже чула. Ціни на все ростуть. На життя не вистачає. Леонід, хм
Лариска... Молода, русява, струнка, симпатична, блакитноока жінка. Лариска нещодавно розлучилася зі своїм Євгеном. Не склалося. Вона всім говорила банальне: — Не зійшлися характерами. Лариска була холериком — енергійна, нестримана, запальна, ініціативна. Хоча свої задуми (хоч і не швидко) холерики таки доводять до кінця. Євгені
Рапорт про проведення спецоперації на спецтериторії спецбригадою «Спецзоркіх орлів»: «Доповідаю. Насамперед, про тактичні дії крейсера-флагмана «Москва». Отже, 14 квітня крейсер-флагман «Москва» востаннє відсалютував на честь нашої непереможної сухопутної спецбригади «Спецзоркіх орлів» і, згідно із заданим планом, трансформувавсь у субмари
(Майже з реальних подій) Дід Петро і баба Ганна Дороші сидять на лавці під кучерявою грушею. Гріються на весняному сонечку. Гомонять собі про всяке. — Да-аааа.... — вкотре зітхнув старий, пускаючи з-під пишних сивих вусів хмарки їдкого самосаду. — Це ж треба до такого... — Дід Петро на хвилю замовк, шукаючи підходяще слово. — Щоб таке... утнути