Страдна дорога вчителя

Нині згадує Світлана Олексіївна Челядіна — Заслужений працівник освіти України — пронизані світлом, наповнені щирістю і любов’ю уроки своїх учителів-мовників у другій Новоград-Волинській школі. Це — Зінаїда Олексіївна Чмельова, Ольга Дем’янівна Якимчук, Марія Іванівна Кулікова — вчителі української мови і літератури — зуміли розкрилити її душу, подарували відчуття безмірного дива, що бринить у серці — любов до рідної мови! А вчитель математики — вчитель-взірець для усіх поколінь! — Зінаїда Яківна Галицька — сьогодні 91-річна — стала давно уже подругою їй, колишній учениці. Як і Зінаїда Олександрівна Шлендер, зі школярства Челядіної (Ільницької — дівоче прізвище Світлани Олексіївни) — старша піонервожата, а потім — майже піввіковий директор Палацу шкільної молоді.
Вона старалася ретельно «збирати перлини життя» (як сказав місцевий поет Юрій Ковальський, котрому пізніше присвятить свою книгу-роздум, книгу-спогад — «Я — ваша людина» ). Сходинкою до вершин морального благородства став для неї філфак Одеського державного університету. І з гордістю вчилась саме на факультеті української мови і літератури, хоч тоді, в далекі 60-ті, модно було вивчати російську… І тему дипломної обрала неординарну, ніде не вивчену — «Чорно- й червоношкіра Америка в творчості Івана Кулика». По газетах вишукувала твори цього письменника-дипломата, досліджувала, аналізувала… Зустрічалась із відомими журналістами в Києві, спілкуючись на цю тему. Праця була цікавою, захоплюючою. І оцінка за неї — звичайно — найвищий бал!
Їх було п’ятеро — визнаних найкращими випускниками університету — котрим урочисто вручили направлення до Криму! Світлана Олексіївна потрапила до Сімеїзу — поряд із Ялтою. І була б вона й досі кримчанкою, коли б не вибрики пані-Долі: саме тоді вирішила в чеканні дитини повернутись у рідне місто.
Її завжди до власних роздумів спонукало загострене почуття справедливості. Про це пише Світлана Олексіївна у своїй книзі «Україна — твій дім, бережи його честь», що вийшла самодруком, завдяки гарному товаришу — Анатолію Аркадійовичу Троцькому.
А вона, де б не працювала — чи вчителем у шостій міській школі, чи вихователем, старшим вихователем школи-інтернату — для багатьох-багатьох кирпатих, несхожих дівчаток і хлопчиків ставала рідною мамою, а не просто наставником-педагогом. Тоді до школи-інтернату потрапити було справою нелегкою: треба було мати і стаж, і пройти спеціальні перевірки на відповідність цьому фаху. Та в неї повірив директор школи — Василь Миколайович Голімбіовський — неординарна особистість, котрого й досі згадує одним із найкращих своїх наставників у житті. І коли він ішов на пенсію, викликав до себе і переконано мовив:
— Будеш директором!
— Зі старшого вихователя — і зразу директором? А чи ж зможу? — засумнівалась.
— Та я ж тебе десять років для цієї посади готував! Хіба не помітила? — засміявся щиро, бо уже давно побачив її відданість улюбленій справі.
Поспішала до школи-інтернату чи не удосвіта і останньою залишала її. Адже на плечах — неймовірна відповідальність за долі переважно обездолених дітей… Тож не дивина, що сьогодні десятки й сотні їх — колишніх її вихованців — не просто дякують, а пишуть до місцевих газет про «свою вчительку»! Скільки ж серця, повного добра й безмежної любові треба було віддати їм, щоб і через роки відчути теплі слова вдячності!
Вона стала третьою освітянкою у місті, котрій присвоїли у 1989 році звання «Заслужений працівник освіти України» (нині їх — дванадцятеро). Але ще у 1977 році Світлані Олексіївні Челядіній урочисто вручили посвідчення «Отличника просвещения СССР», а першою нагородою стало звання «Відмінник освіти УРСР» у 1973 році.
Освітяни міста обрали її своїм головою профспілки. Сім років працювала на громадських засадах. І лише в 1989-му очолила комітет міської організації профспілок працівників освіти вже як звільнений голова. Тоді у їхній організації налічувалось понад півтори тисячі членів. І у кожного — власні проблеми, що треба неодмінно вирішувати.
Не забути їй важкого 1996-го року, коли вчителям півроку не видавали зарплати, і довелося двічі їздити на мітинги освітян до Києва.
— Але там усе проходило дуже організовано, цивілізовано, культурно, — згадує вона тепер. — І ми домоглися виконання своїх вимог!
Це саме тоді, на загальних зборах вчителів міста — роздратованих, ображених такою позицією у ставленні до себе центральної влади країни, — міський голова В.І.Загривий сказав:
— Скажіть спасибі, що у вас є така Челядіна!
Двадцять п’ять років — чверть століття — присвятила Світлана Олексіївна профспілковій роботі. Вдячна міська громада відзначила цю її віху діяльності найвищою відзнакою Новограда-Волинського — орденом «Звягель».
Василь Іванович Неук, нинішній голова профспілки вчителів міста, також Заслужений працівник освіти України, із захопленням говорить сьогодні:
— Напевно, недарма батьки назвали її Світланою — вона несе в собі світло для всіх, хто її оточує, кого зустрічає на своєму життєвому шляху. Талановита особистість, котра першу свою книгу присвятила рідній школі номер два, — «Пишаючись досягнутим, йду впевнено до нових вершин». Ми ці спогади з рідкісними фотографіями роздали в усі школи, дитсадки, бібліотеки міста — хай знає молоде покоління історію свого краю.
— А які при ній були огляди художньої самодіяльності освітян! — згадує Зінаїда Олександрівна Шлендер. — І спортивні змагання вчителів, різні конкурси, «вогники» —усього й не перерахувати…
Її донечка Ірина Сергіївна Ореховська працює зараз на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи школи-інтернату. Внучка Світлана — студентка Переяслів-Хмельницького педуніверситету. А онук Валентин — дев’ятикласник міської гімназії — уже й зараз із любов’ю, виразно читає вірші Шевченка, Лесі Українки…
…На довгій страдній дорозі Вчителя було хорошого, звичайно, більше. Та у серці бринить жура, хай і сонячна, за тим, що уже не повернеться. І все ж течія життєвих хвиль несе добрі миті у дарунок — миті, пронизані любов’ю до людей, до своїх співвітчизників, до всієї України. Бо цими думками живе сьогодні ювіляр. Інакше помислити не може.