Подарувала нам надію...

Провідною зорею світить нам сьогодні могутній талант, богатирська сила духу всесвітньо відомої землячки Лесі Українки. Глибше пізнати її творчу спадщину, долю, наснажитися потужною енергією її високого інтелекту допомагають не лише екскурсії кімнатами нашого Літературно-меморіального музею Лесі Українки, а й різні масові заходи, що відбуваються у його стінах. Дуже часто відвідувачів, особливо наймолодших, цікавить яскравий експонат — гобелен ручної роботи художниці Ірини Левицької, розміщений у шостій залі під назвою «Надія». Він уособлює і першу пробу пера юної поетеси, і ту надію на краще життя, яку вона висловила у своєму творчому спадку.
Новограду-Волинському маємо завдячувати як місцю, де вперше розкрилися духовні орієнтири, став закладатись характер майбутньої поетеси. Колискою народження Лариси Петрівни Косач (Лесі Українки) наше місто стало 25 лютого 1871 року. Саме тут маленька душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Це перше усвідомлення батька як щирого друга, який раніше матері оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб». У Звягелі П.А.Косач працював головою з’їзду мирових посередників, а мати — Ольга Петрівна (Олена Пчілка) — займалася літературною, педагогічною та етнографічною діяльністю. Батьки призвичаювали дітей до рідної мови, до скарбниці народнопісенної творчості, вчили шанувати народні традиції. Петро Антонович був начитаною людиною, добре знав світову літературу. Він завжди зачаровував дітей своїм умінням читати оповідання Салтикова-Щедріна. Крім того, любив розповідати про своє знайомство з українськими письменниками, наприклад, про байкаря Глібова, свого вчителя в Чернігівській гімназії.
У спогадах Ольги Косач-Кривинюк знаходимо: «З шістьох дітей найбільш подібна до батька була Леся... і вродою, і вдачею. Вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно. Обоє були бездоганно принципові люди. Була в батька та Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини». Петро Антонович учив малу Лесю декламувати, і вона з почуттям читала напам’ять байку Глібова «Кущик та билина».
Олена Пчілка згадувала, що кожна її дитина дуже рано навчилася читати. У 4 роки Леся прочитала самостійно першу у житті книгу — «Розмова про земні сили» М.Комарова. Улюбленими книжками Лесі були «Міфи класичної давнини» Штоля, «Сербські народні думи і пісні» у перекладі М.Старицького, оповідання Марка Вовчка і Куліша, байки Гулака-Артемовського і Глібова, казки Андерсена.
На шостому році життя Леся пише перший у житті лист до Драгоманових, у ньому хвалиться: «У мене єсть 2 книжки». Ще з дитинства у Лесі виявилося ставлення до дядька Михайла Драгоманова як до ідеалу. Михайло Петрович був і розумний, і дотепний, і веселий, розказував цікаві історії, навчив її плавати в Случі. Все своє життя Леся вважала його своїм вчителем, наставником і порадником.
Звягель — це і перше знайомство з народною піснею та народним мистецтвом. Двоюрідна сестра Лідія Драгоманова-Шишманова згадує літо 1875 року, як під час поїздок на полювання Леся плела віночки з квіток та жита, співала вже трошки з нею та своєю мамою українські пісні. Дуже подобалась Лесі пісня «Звягельські люди», яку вона пам’ятала все життя. Наступне літо Леся з Михайлом та мамою провели у селі Жабориця над річкою Случ, де вона почула багато тамтешніх повір’їв, пісень, розповідей про лісових мавок. «Знайомитися з народною творчістю Леся почала дуже рано, ще в Звягелі, — згадує сестра Ольга Косач-Кривинюк. — Пам’ятаю, як я ще зовсім мала була, мама чи сама Леся заспіває якусь пісню, чи розкаже якусь казку, чи прибадашку, або приповістку, або щось вишиває Леся, та й каже: цю пісню співали Мотря, а цю — Килина, а це розказувала баба Коржицька (все то — люди зі Звягеля чи Звягельщини...) Побачить Леся на малюнку церковку з описанням старовинної української архітектури, знов згадує: «А така церковця стояла у Звягелі над Случем».
До школи Леся не ходила, бо мати не хотіла, щоб офіційна (казенна) школа зруйнувала її намагання виховати дітей в українській мові. Про це вона наголошує: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки... Власне я «наважила» й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому».
Великий вплив на виховання маленької Лесі мали батькові сестри. Олександра Антонівна («тьотя Саша») хоч і не мала спеціальної музичної освіти, але на фортепіано грала добре і стала першою Лесиною вчителькою з музики. Олену Антонівну («тьотю Єлю») Леся знала змалечку і дуже любила та поважала за її хорошу та веселу вдачу. Особливо вони здружились у 1878 році, під час подорожі Петра Антоновича та Ольги Петрівни за кордон, коли вона жила з нею у Новограді-Волинському. Маленьку Лесю тьотя Єля вчила плести віночки та вишивати. «Тітка справді по-мистецьки виконувала найрізноманітніші українські стародавні та сучасні вишиванки, а Леся була її гідною ученицею й послідовницею в цьому мистецтві, — згадувала О.Косач-Кривинюк.
Сама цього не відаючи, Олена Антонівна вплинула на появу першого вірша Лесі Українки «Надія». Власне, тоді ще не було Українки, а була лише Леся, маленька Леся. Заслання Олени Антонівни Косач «у зв’язку з крайньою політичною неблагонадійністю» послужило Лесі поштовхом для написання вищезгаданої поезії. У ній устами ув’язненої юна поетеса проголошує:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну...
Уперше вона була надрукована у журналі «Зоря» (1887. — №24. — с.413) під заголовком «Надія: (Пісня заволоки)». Цієї події стосуються ще й такі спогади сестри Ольги: «Пам’ятаю, що в нас у родині завжди говорилося, і сама Леся казала, що це перший її вірш. У своєму вірші «До натури» Леся пише (6-й рядок): «Надія, чи же першу пісню я співала». Сама Леся казала, що написала його в Луцьку під впливом враження од тітчиного арешту і заслання. Це враження було дуже сильне, бо Леся вельми любила і шанувала тітку Олену». Відтоді надія завжди супроводжувала її по життю.
Завершити свою розповідь хотілось би словами Бориса Олійника: «Письменниця рівня Лесі Українки зробила б честь літературі будь-якого народу світу. На щастя, вона належить нам і непохитно служить новим і новим генераціям українців, вражає глибоко національною кореневою системою мислення і творчості, прикладом кожного прожитого дня...».