Гуде, вирує ринок наш!

Іду на наш базарчик. Отой невеличкий, що між багатоповерхівками гніздиться.
Від Лесі — «лексуси», «форди», «фіати», «фольксвагени», «жигулі», «бумери», «волги», «буси»… Навіть підводи з кіньми.
— П-тр-ррррр! Щоб тебе!.. Стій! Машин не бачив чи що, я б тебе! — злякано смикає дядько за віжки схарапудженого конячину, який мало дишлом не вперся у лобове скло «Мерседеса».
Ото було би гвалту, якби і справді те дишло та «в’їхало» у лобове скло «мерса»!
Обходжу місце інциденту. Та хіба пройдеш! Лотки з насінням. Лотки з насінням… Ковбаса! Кров’янка. Перед носом. На кришці пластикого відра красується. Парує! Вилискує! Мабуть, щойно із печі. Так би і… Треба зробити вдома ковбаси.
А праворуч — капот із антикваріатом. Ліворуч — мішки з волоськими горіхами.
Причепилась кудлата:
— Куплю горіхи. Дорого. Є вдома?
— Є. Гранати.
Образилася. Крикнула в спину:
— Сєпар нещасний!
«Аби не горщик, та й не в піч…»
Спіткнувся об ваги. Бабуся зауважила:
— Дивиться нада! Важиться будеш?
— Там дід коня хоче зважити.
— Кінь не стане. Хіба що, два копита…
Якийсь у кашкеті. Ніс, мов клюв у гусака. Загелготав:
— Купи віник! Купи віник! Купи віник! Сходиш у баню! Сходиш у баню...
— Іди сам у баню!
Тут, ніби сам з парильні. Піт з чола — градом.
Намагаюся пробитися всередину базарчика. Нарешті пробився. В рядах — трохи вільніше. Дихнути можна.

Люблю я наш ринок. За розмаїття всякого «мня-мня-мня». Заморське і біля-морське. Люблю наших торговців. Нормальних і ненормальних…
— Карасі, коропи?
— На вибір! Дивіться, які красені!
У ночвах плещеться ставкова риба.
— Без «гемео»?
Продавщиця зі щучим обличчям дивується:
— А як на них печатку поставиш? Вода ж змиє!
— Зараз виробники такого нахімічили, що ні вода, ні вогонь не бере. Он дідок картоплю продає, то на кожній картоплині «печатки — без гемео» стоять.
— Так, чоловіче, не заважайте.
— А ви не хвилюйтеся, жіночко.
— Я вам не жінка! Я з людьми працюю!
— А-а. Тоді пробачте…

Підходжу до худорлявого чоловічка. Питаю (як батьки казали):
— Коли били?
Той здивовано:
— Кого?!
— Олію.
— Понюхайте.
Відкрутив металеву кришечку з пляшечки-чвертки з етикеткою «Житомирська». Нюхаю.
— Не пахне, — кажу. — Лляна олія має пахнути.
— Чого, пахне.
— А почім ця чвертка?
— Двадцять п’ять.
— А чому не сто?
Торгаш наїжачується:
— Не пойняв?
— Літр — сто гривень виходить. Не олія — еліксир безсмертя!
— Не беріть.
— Я бачу, що у вас її цілу зиму ніхто не бере...