«Повертаючись додому, бачила, як Росія насаджує свою культуру, а наша влада це з обіймами сприймає…»

Виставка нашої землячки — фотохудожниці Мирослави Безман з Житомира — присвячена непереможному народу України, викликала жвавий інтерес новоград-волинців. У минулому номері ми писали про цю презентацію у Музеї Косачів, тепер пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з фотохудожницею. Нагадаємо, що Мирослава була учасницею подій на Майдані — спочатку працювала там у якості волонтера, а потім стала фотографувати побачене. Згодом виникла ідея організувати виставку з нагоди річниці Революції Гідності. Її презентації вже відбулися у Житомирі та Дубліні (Ірландія), а після Новограда-Волинського роботи поїдуть у виставкові зали Венеції (Італія). Після Майдану Україну «накрила» війна на Сході, поглибилась економічна криза, побільшало проблем в усіх сферах. Про усі ці події та осмислення їх — у нашій наступній розмові.
— Мирославо, для фотографа важливо бути затребуваним, але сьогодні такий складний час…
— Так, люди не думають нині про фотографію, зараз переважають думки про хліб насущний, і це правильно. Треба думати про війну на Сході, як допомогти у цій ситуації людям, не залишитися байдужим... А до фотографії свій час дійде.
— Але ж ви організували фотовиставку саме зараз — що мали на меті, обираючи кадри з-поміж безлічі світлин, відзнятих на Майдані?
— У кожного фотографа — своє бачення тих подій, а мені було важливо донести власне. Прагнула показати психологічний стан людей як на початку революції, так і під час її апогею. Спочатку це був світлий мирний протест проти влади, яка зайшла дуже далеко. Але скільки можна? Майдан стояв три місяці, люди мерзли і хворіли. Зокрема через те, що спецслужби розпилювали там спеціальні речовини. Будь-якими засобами нас звідти хотіли «виперти».
Мабуть, сенс фотовиставки полягає у її назві — «Я в серці маю те, що не вмирає». Ці слова Лесі Українки, які вона вклала у вуста Мавки, по-різному сприймаються, але, на мою думку, вона сказала їх про нашу націю. Тому що українців віками гноблять, вбивають, забороняють мову, історію, але нація наша знову і знову проростає, наче молодий зелений пагінець. І загибель Небесної сотні дуже яскраво це засвідчила. Такою була особливість Майдану — після чергового утиску з боку влади протестувальники повставали з новою силою. Коли після розстрілу Небесної сотні безперервний потік людей встелив квітами центр Києва, то я тоді зрозуміла, наскільки багато співпереживання отримала ця страшна подія... Тоді ж відбувся сплеск національної свідомості і гідності.
— Після того, що довелося пережити українцям в результаті війни на Сході, дех­то вважає, що Майдан став причиною багатьох нещасть. Яка ваша думка з цього приводу?
— Потрібно розуміти, що проблеми у відносинах України з Росією накопичувалися роками. Народ терпів, а проблеми назрівали, наче гнійник. Тому, якби не сталося Майдану рік тому, то рано чи пізно він «прорвав» би ще болючіше.
— Як ви гадаєте, чи вдасться українцям зберегти високу національну свідомість, відроджену на Майдані, під гнітом війни і великих сподівань та ще більших розчарувань?
— Кажуть, якщо ти хочеш перемогти свого ворога, — виховай своїх дітей. Це і є відповідь: наші діти бачили Майдан, відчули його, зрозуміли, тобто наша нація оновилася. Так, ці емоції можуть притупитися на якийсь час знову, як колись. Згадайте, ще донедавна розмовляти українською у багатьох регіонах України було немодно. І що? Тепер у Києві, Житомирі, де я живу, люди з гордістю розмовляють українською. Цього не було ніколи, більше того, на українську відповідали з якимось презирством... Вважаю, розчарування торкнеться у першу чергу тих, хто ставиться до усього з позиції: «Я тобі дав, тепер віддай мені!». А ті, хто безкорисно мерзнув, віддавав здоров’я — вони інакше сприймають події. І потрібні будуть неймовірні зусилля, щоб вбити те, що відродила і сколихнула у нас та наших дітях ця революція.
— З 1997 року вам майже десятиріччя довелося жити і працювати у Москві. Яким чином вдалося не загубити свою українську ідентичність?
— Коли людина виїхала за кордон і сором’язливо прагне відмежуватися від України, то нічого не вдієш. Я часто чула у Росії: «Ой, украинский язык — это тот же русский…». У такі моменти одразу казала «стоп» і переходила на рідну мову. І люди переставали розуміти мене, бо українська — абсолютно інша і самобутня.
А ще, коли жила у Росії, то вже тоді помічала інформаційну війну проти України. Повертаючись додому, бачила, як Росія насаджує свою культуру, а наша влада це з обіймами сприймає: російські зірки, російськомовні телевізійні передачі, газети, книги тощо. Ще тоді намагалася пояснити людям, проте я була у меншості, а влада в цьому плані абсолютно бездіяла.
Тим часом у школах вчительки, на своєму маленькому рівні, виховували любов до України. У якийсь період незалежності ці патріотичні шкільні програми все ж були закладені та виховали ціле покоління. Нібито держава зверху це давила, а вчителі прищеплювали любов до України. Тепер часто чую від мам: «Слухайте, моя дитина — такий патріот України…».
— З Майдану ви привезли багато вражаючих кадрів: «Молитва за Україну», «Каструльний протест», «Перші сутички на Грушевського», «Газова атака», «У крові і з прапором» тощо. На виставці представлено 45 робіт, а їх, напевно, набагато більше?
— Так, вмістити у рамки відзняте було найважчим етапом. Здебільшого — це портрети, адже я познайомилася з багатьма цікавими людьми. Завжди наголошую, що не ідеалізую Майдан, але там зібралися найкращі люди, які створили незабутню атмосферу. Тому тих, хто там побував бодай трохи, постійно тягнуло туди знов — настільки сильною була енергетика місця, де збиралися найкращі люди. Дуже багато людей з двома вищими освітами, які не чекали нагород, грошей тощо.
— А як з’явилися фотопортрети Героїв Небесної сотні? Вони привертали увагу?
— Серед них були справді особливі люди. З тих, кого я добре запам’ятала, — Сергій Нігоян, Сашко Кремінь і Валерій Брозденюк. З останнім познайомилися пізно вночі (грілася у їх наметі), тому фотографій з ним немає. А Сергій Нігоян невипадково став символом Майдану. Я познайомилася з ним у грудні — помітила його пізно ввечері на посту, а коли прийшла вранці, то знов його побачила. Мене це здивувало, бо хлопці на посту завжди зранку змінювалися. Ми тоді почали розмовляти, я попросила його зняти шапку, бо в нього було таке чорне кучеряве волосся — колоритний, дуже цікавий образ. Він розповідав, що дуже хотів потрапити у Вірменію, на свою історичну батьківщину. Не судилося…
— Як пояснити той факт, що часто найбільшими патріотами стають ті, хто живе не на Батьківщині?
— Так, люди завжди у такому разі сумують за Батьківщиною. У Москві я жила офіційно, мала прописку і громадянство. Мене часто запитували: «Москва — це ж такі гроші! Як ти могла це все покинути?» Змогла, бо переконана, що гроші дуже мало вирішують у нашому житті. Коли людина хоче бути щасливою, то тут ніякі гроші не допоможуть.
Саме тут мене тішать речі, які є щоденно. Наприклад, кондуктор у тролейбусі пожартує — і я вже щаслива. Людину знайому зустріла, вона посміхнулася — і мені це підняло настрій. Москва дуже закрита у цьому плані, там у людей немає часу, вони величезну частину життя витрачають на дороги, стояння у «пробках» — це їх озлоблює. А коли ти приїжджаєш на чуже місце, то скільки б не працював, але якщо в тебе нічого немає, то й не буде нічого. Хіба що станеш мільйонером, — тоді.
— Як нині спілкуєтеся з друзями з Росії?
— У мене багато розумних і розсудливих друзів там, які багато розуміють. Разом з тим, є й такі, з якими ми були у хороших стосунках, але по їх постах в Інтернеті я розумію, що вони сприймають усе перекручено. Тому, що змогла — те пояснила і розповіла, але зараз не потрібно зайвої конфронтації.
— Що відповідали тим, хто називав Майдан «проплаченим»?
— Коли мене про це питали, то я казала: «Так, я за гроші тут — заплатила, щоб приїхати, привезти медикаменти, іншу допомогу, бо ж ніхто з пустими руками не їхав». Я відповідаю лише за себе. Але я бачила у нашому волонтерському пункті лікарів, які працювали безкоштовно, не спали, а паралельно ходили на роботу. Людей інших професій, статків... Ні за які гроші ніхто гинути на Майдані не став би. Через це кажу, що таку націю придушити неможливо. У нас є стрижень, сформований віками.
— Деякі ваші фотороботи вже живуть окремим життям, як, наприклад, фото Нігояна — бачимо його в Інтернеті, у статтях і фільмах про Майдан. Вас це радує чи дратує?
— Радує. Як і те, що після кожної виставки знаходяться люди, котрі пропонують підтримку, щоб запланувати виставки в інших містах. Сьогодні — це процес швидше природній.
— Що ж, творчих успіхів вам!
— Дякую.