«П’ять років мене на вулиці щодня зачіпав голуб, поки я не написав пісню про батька…»

Небагато хто обирає професію змалку і залишається вірним їй на усе життя. Наш земляк-пісняр Микола Куркач — нині Заслужений працівник культури України, довгий час боровся з реальністю, аби залишатися вірним професії баяніста, яку обрав у малому віці. Ще коли йому було п’ять років, він назбирав трилітрову банку вишень і отримав за це свою першу «зарплату». Знаєте, на що витратив зароблені гроші? На дитячу гармошку. Це стало справжнім випробуванням для батька, адже з тих пір малий «допомагав» йому грати на весіллях. «Для батька це був кінець світу», — з усмішкою згадує пісняр. Саме від батька-баяніста він успадкував любов до народних інструментів. А цими днями виповнюється 45-річчя плідної творчої діяльності Миколи Куркача та
60 літ від дня його народження. З цієї нагоди, 7 лютого, у Палаці культури відбудеться благодійний вечір-концерт, а зібрані кошти стануть допомогою для сім’ї воїна, загиблого в АТО.
— Миколо Миколайовичу, окрім того, що ви пишете пісні, ви багато років є художнім керівником двох відомих місцевих колективів: чоловічого ансамблю «Хміль» і хору ветеранів. Обидва колективи мають почесне звання «Народний», також ви працюєте концертмейстером народного ансамблю пісні і танцю «Полісся». Наскільки складно опікуватися одразу стількома творчими колективами?
— Зауважу, що керую також вокальним дуетом В.Костюка та М.Стоянчука, ми вже багато років з ними співпрацюємо. Наскільки складно? Організовуючи репетиції, потрібно підлаштовуватися під велику кількість людей — це найбільша складність. Хором ветеранів, куди входить тридцять людей, я керую понад десять років. Два роки тому ми з цим колективом виступали у Житомирі, й комісія була вражена, що хор досі не мав звання Народного. Адже репертуар і звучання, на думку фахівців, на це заслуговували. Тому буквально за декілька днів після того хор отримав звання.
«Хміль» став Народним ще у 2003 р. Пригадую, яка ейфорія була, коли цього досягли... Я тоді тільки став керівником, після покійного Івана Федоровича Мамайчука. Ми давали 100 концертів на рік! Це у той час, як у філармонії, де люди працюють на окладах, нормою вважається 44 концерти. А «Хміль» — це колектив ентузіастів, ніхто зарплату не отримує. Щоправда, ми знайшли стимул: виступаємо на ювілеях, днях народження, у тому числі — за межами Новограда.
— Найстаршому виконавцю ансамблю «Хміль» скоро — 80 років, але унікальність колективу у тому, що про вік виконавців можна лише здогадуватися — настільки молоді й запальні ці чоловіки на сцені! У чому секрет такого перетворення?
— Артисти повинні уміти себе мобілізувати, і нам це вдається. Вийшли на сцену — і забули про усі негаразди, проблеми зі здоров’ям, роки. Українська пісня дуже у цьому допомагає, а наші слухачі надихають і додають сил. Зараз даємо близько 30 концертів, у тому числі — благодійні, на підтримку армії.
— З чого ж почалася ваша творча діяльність?
— Почав працювати з другого курсу Житомирського культурно-освітнього училища. Директор, якого усі студенти боялися, викликав мене і запропонував організувати самодіяльність у клубі села Буки, біля Житомира. Я на пропозицію погодився: ввечері займався дозвіллям у клубі, а вранці їхав на заняття. Підняли тоді все село — молоді багато, усі заспівали і затанцювали. Про мене потім не раз казали: «Де цей мужик узявся? Нічого не було і — на тобі!».
— Ви народилися у Майстрові, а у селі досить важко розвивати дитячі творчі здібності. Як це вдалося вашим батькам?
— Закінчив 4 класи у Майстрові, а у 5-й клас я пішов у Новограді. Батько одразу повів мене у старий Будинок культури на прослуховування. Мене прийняли, займався там аж до вступу в училище. І вже з самого початку любив допізна спостерігати за баяністами, котрі грали в ансамблі «Полісся». Це така міць була! До пізнього вечора сидів під дверима, поки йшла репетиція. А мати дзвонила у Будинок культури і питала: де її дитя? Потім я йшов у село пішки калюжами по коліно, а зранку — знов у школу.
— Небагато з ваших однокурсників залишилися вірними творчій професії, чимало хто перекваліфікувався, щоб заробляти на хліб. Скажіть, невже такого бажання не виникало у вас?
— Були дуже важкі часи, коли практично не платили зарплату у Палаці культури, де я в основному працював і донині працюю. Наприкінці 80-х років я збирався покинути роботу і піти на завод сільгоспмашин, де платили тоді 250 рублів, а моя зарплата ледве складала 50. Вже і ноти забрав, почав знайомство з цехом на заводі, з мазутом — треба ж було сім’ю годувати. Але дружина мені цього не дала зробити — підтримала, знаючи, як я люблю роботу. Я «пережив» близько 15 баяністів, котрі через низьку зарплату не витримували більше 2-3 років та йшли з роботи. Почав грати на весіллях, а потім мені стали платити більше, і я залишився.
— Ким би ви були, якби не обрали музичну професію?
— Міг би стати футболістом, бо добре грав у футбол, або капітаном дальнього плавання. Але ніколи не шкодував, що мій життєвий шлях склався так, як склався.
— У 2007-му році вийшла друком збірка ваших пісень «Чай вишневий», та й пісень у вас вистачає ще не на одну збірку. Під який настрій пишуться найкращі пісні?
— Близько 150 пісень написано на мою музику. Зокрема, про маму у мене багато пісень. На вірші Валентини Ксендзук, Петра Фатенка та інших, часом мені невідомих поетів. Знаєте, не завжди вдається писати… Інколи вірш «засяде» в голові, а на музику «не лягає». А часом, навпаки, пісня напишеться за годину, ще й така, що душу торкне. Як було з віршем «Чай вишневий», на слова Валентини Ксендзук. Таких історій у мене багато, а найважливіша — про батька. Він для мене був усім, дуже любив мене, а я його. Буває, прийду до нього, а він з порога питає: «Слухай, а коли ти ще прийдеш?» Ми були дуже близькі.

На третій день після його поховання, я йшов вулицею, і мене крилом по чолу торкнув голуб! У мене одразу промайнула думка, що це з батьковою душею пов’язано… Ви не повірите, але потім щодня, впродовж п’яти років (!) мене на вулиці зачіпав голуб: то близько дуже пролетить, то під ноги кинеться, то ще якось… Я вже знав, що вийду на вулицю, і це обов’язково станеться. А потім мені принесли вірш про батька, з такими чудовими і глибокими словами, що я одразу ж написав пісню «Два крила». Коли люди її слухають, то вони плачуть. Ось так буває. Після того, як пісня про батька була написана, вже минуло сім років, і голуб більше мене не зачіпає… Що це? Містика якась? Не знаю.
— Про вас говорять, як про людину, котра багато працює творчо, «горить» роботою. Чи доводиться вам втрачати творчий запал через розчарування? Особливо зараз, у такий важкий час для країни?
— Так, буває. Інколи здається: а для кого писати? У музичній школі практично не готують баяністів. Розчаровує, коли від влади ніхто на концерти наших колективів не прийде. А на це ж витрачається дуже багато роботи, щоб підготувати півторагодинний концерт «Ордани», чи «Веселки», чи «Полісся» тощо… Прийдуть їх рідні і близькі, побачать, порадіють. А хочеться, аби більше людей побачили і пораділи. І підтримка влади — це не завжди гроші. Зрозуміло, їх ніколи не вистачає на культуру. Особливо зараз, у складні часи. Але моральна підтримка теж дуже важлива, бути присутніми на концертах. Візьміть один апарат виконкому — це повна зала людей, нехай хоч декілька людей прийде. І ще хотілося б, аби хоч іноді хтось запитав: а що вам потрібно для роботи?
— У такі моменти багато важить підтримка родини. Чи не так?
— Так, я завжди її відчуваю. Раніше були постійні концерти, весілля до ночі, але жодного разу дружина не казала мені кидати цю роботу. Навіть, коли я хотів продати свій домашній баян, жінка сказала — ні. Хоча вдома я грати не люблю, бо цього мені вдосталь на роботі.
— Підводячи підсумок творчої діяльності, про що мрієте?
— Звісно, сили вичерпуються, але вони ще є. Тому мріяв би зробити колектив на кшталт дитячого «Хмелярика»… Хоча, тоді потрібно було б щось із існуючих вже «проектів» покинути, щоб займатися іншим. Можна було би зробити цікавий змішаний ансамбль із виконавців жінок і чоловіків. Це треба розвивати, бо живої музики нічим не заміниш. І це — наше, рідне, а інше — чиєсь, надумане.
— Що ж, редакція газети «Звягель» вітає вас з ювілеєм, бажаємо нових пісень, творчих підйомів і вдячності від людей за вашу роботу!
— Дякую!

КОМПОЗИТОРУ МИКОЛІ КУРКАЧУ З НАГОДИ 60-РІЧЧЯ

В мальовничім співучім селі,
Де квітують льони і жито,
З усмішкою на чолі
Майбутній зростав композитор.

І, будучи ще малим,
Він музу черпав від тата.
Бо повнився музою дім,
І піснею повнилась хата.

Тато був на селі баяніст —
Від людей мав повагу і шану,
А син переймав його хист,
Теж баяном ще змалку марив.

Повнилась співом його душа
І лилася вже через вінця,
Із життя він мелодії ті черпав,
З них народжувалась на світ пісня.

Бувало, до клубу збиралася молодь,
А звідти виходить дівча:
— Танців сьогодні не буде,
Тому що нема Куркача.

В селі він ніс радість й розраду
І музику ніс в кожний дім,
Був завжди порядним, не гордим,
Таким був, як треба, — своїм!