Робота на «швидкій» як наркотик: витримати важко, покинути — неможливо

Розпочала вона працювати на «швидкій» 1 квітня, але в цій роботі, звісно, не до сміху. Йдеться про порятунок людських життів часто в екстремальних, непередбачуваних ситуаціях, коли потрібні не лише фахові медичні знання, а й моральна витримка, уміння швидко приймати рішення, коли на думки чи емоції немає часу, бо від цього залежить чиєсь життя, нерідко — не одне.
Професійні іспити фельдшерам «швидкої» доводиться складати чи не щодня, і лише витривалі, загартовані викликами люди залишаються в професії надовго. «У наші дні всім стало зрозуміло, наскільки це відповідальна й героїчна професія», — усе частіше кажуть медикам. Особливо тим, хто працює в екстрених умовах.
Фельдшер із медицини надзвичайних станів Ольга Руднєва з Новограда-Волинського днями святкуватиме 23 роки стажу на «швидкій». Цікаво, що в бригаді вона працює пліч-о-пліч з чоловіком, тож рятувати людей — то в них сімейна справа.
— Пані Ольго, у вас цікава, але непроста професія. Дехто звільняється через психологічне навантаження на «швидкій», а що вам допомагає справлятися з викликами професії?
— Я не змогла б спокійно сидіти в кабінеті, робити щось монотонне. Натомість робота на «швидкій» — це увесь час нові виклики, іноді — надзвичайні ситуації чи катастрофи, тож постійно треба чомусь вчитися. Враховуючи шалений темп нинішнього життя, кількість важких викликів зросла. Ще років двадцять тому не було стільки ДТП, інфарктів, інсультів.
Робота на «швидкій», хтось пожартував, як наркотик: витримати важко, покинути — неможливо. Випадкові люди зазвичай тут не затримуються, бо це не лише їздити з маячками і сиренами, а важкі реалії та відповідальність.
— Що здатне налякати в роботі?
— Неадекватність декого як з числа пацієнтів (наприклад, зміна свідомості під впливом наркотиків, алкоголю, психічних розладів), так і оточення. Собака розміром із телятко теж може налякати. Різні несподіванки трапляються, що там казати… Суттєва відмінність — надавати допомогу в реанімації, за зачиненими дверима, і десь просто неба, скажімо, посеред автотраси чи в якомусь притоні…
Найважче усвідомлювати, що в людини агонія або несумісні з життям травми, і що б ти не робив — усе марно. Особливо, коли йдеться про дітей.
— Виклик «швидкої» для пацієнтів — це здебільшого екстрені ситуації, а для вас — це щоденна робота. Які випадки найбільше закарбовуються в пам’яті?
— Запам’яталося, як у ДТП потрапила сім’я й особливо постраждала донька, ровесниця моєї дитини. У неї була важка черепно-мозкова травма, без свідомості, з порушенням дихання. Я надала необхідну допомогу та госпіталізувала в реанімацію. Пізніше колеги перевезли дівчину в Інститут нейрохірургії в Києві. Вона одужала.
Було надзвичайно приємно, коли через кілька місяців прийшов лист від батьків зі словами, що завдяки нам їх дитина лишилася жива й одужує. Заради таких моментів хочеться працювати. Відчуваєш тоді, що живеш недарма на цьому світі.
— Наскільки ускладнюють роботу погодні умови? Наприклад, нещодавні снігопади спричинили випадки, коли «швидкі» не могли безперешкодно діставатися до пацієнтів. Як минули ці зміни для вас та колег? Чи виникали позаштатні ситуації?
— Так. Ми виштовхували машини, ходили пішки по заметах, викликали МНС. Дорога «Церсаніт»-Чижівка — жах за будь-якої погоди. Уявіть на цій дорозі в салоні «швидкої» людину з травмою чи породіллю. Якось у мене нерви не витримали, я зняла та поширила в мережі відео про те, як ми їхали на виклик: швидкість — 5-10 км/год, ями, снігова каша… На зворотному шляху наша бригада застрягла, і лише завдяки небайдужим хлопцям якось випхали машину. Дитинку, яку тоді везли на госпіталізацію, кілька разів знудило на тому «автобані»…
— Як позначилися реформи на роботі обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф? Що змінилося, окрім назви?
— Реформи? Важко відповісти. Є централізована диспетчерська в Житомирі, звідки нам на службові планшети приходять виклики. Десь у міністерстві «покращують» нормативи, іноді видають нові автівки.
Фактично існує дефіцит кадрів: не вистачає фельдшерів, водіїв, майже відсутні лікарські бригади. І це закономірно, з огляду на існуючий рівень заробітної плати. Ставка фельд-
шера вищої категорії — менше 5 тисяч гривень. Є доплати за стаж та особливі умови, тому виходить більше мінімальної зарплати.
З 2013 року наша підстанція підпорядкована Обласному центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Тому, на жаль, підтримки з боку місцевої влади ми не маємо, хоча ситуація в інших містах буває краща. У деяких регіонах медикам «швидкої» допомогли зі спецодягом, ще в когось є місцеві доплати. Нас вважають не «нашими», а житомирськими...
Місцеве населення на початку пандемії нас дуже підтримало. Люди назбирали кошти, і волонтери закупили респіратори найкращого захисту для «швидкої». За цю підтримку висловлюємо щиру подяку!
— Наскільки ускладнилася робота в умовах пандемії?
— Ускладнилася суттєво. Ніхто при цьому не відміняв ДТП, травми, інфаркти, повішення, пологи. Щодо викликів, які стосуються коронавірусу, існує дві категорії пацієнтів: перша — коли людям страшно, і вони викликають швидку, щоб прослухати легені та отримати поради медиків. Друга — пневмонії зі зниженням сатурації, дихальною недостатністю, важкою супутньою патологією. Цим людям дійсно потрібна швидка.
Непросто працювати в захисному костюмі і респіраторі за будь-яких погодних умов. Зараз у приміщенні гаряче, виходиш на вулицю — холодно. Кожен має сім’ю і переймається, щоб не захворіти, не наражати близьких на небезпеку. Багато хто вже перехворів. До речі, зараз забезпечення засобами індивідуального захисту в нас на достатньому рівні — є респіратори, маски, захисні костюми й халати.
Не зайвим буде нагадати містянам дотримуватися соціальної дистанції, маски носити правильно. При потребі своєчасно звертатися до лікаря і не займатися самолікуванням.
— Що втримує вас на складній, відповідальній роботі з невідповідною оплатою праці?
— Як не банально це звучить, але дійсно люблю свою роботу. Коли перебуваю на відпочинку чи у справах в інших містах, то завжди реагую на звук сирени «швидкої». Не можу пройти повз, якщо бачу, що хтось із людей потребує допомоги. На мою думку, найгірше — бути байдужим до чиєїсь біди, до несправедливості.
— Чи вдається абстрагуватися й не думати після робочої зміни про самопочуття пацієнтів, не перейматися їх долею?
— Абстрагуватися важко, бо я емоційна людина. Чоловіку доводиться вислуховувати мене двічі: спочатку на роботі, адже працює водієм зі мною в бригаді, а потім ще й удома. Я постійно аналізую, чи все залежне від мене зробила, цікавлюся долею важких пацієнтів. Але, окрім роботи, є ж і власне життя, і сім’я, донечка-студентка.
— Розкажіть, чи допомагає в роботі сімейний підхід?
— Працювати разом усе ж добре, я завжди відчуваю підтримку. Завжди впевнена, що він не лише оперативно поїде на виклик чи госпіталізацію, а й допоможе мені при потребі. Бувало, що й дефібрилятором чоловік користувався, коли обидві мої руки були зайняті, бо набирала ліки для реанімації. Підтримка дуже важлива як у сім’ї, так і на роботі. Вона в мене є, тому вважаю себе щасливою людиною. Попри якісь негаразди, матеріальні нюанси, хвороби, у житті є багато моментів для щастя.
— Що ж, дякуємо вам за роботу і за розповідь! Бажаю поменше втоми, успіхів у шляхетній справі порятунку людей!