Володимир Литвин: «Ми зробили більше, ніж могли, але менше, ніж потрібно»

Літературно-мистецьке свято «Лесині джерела» у Новограді-Волинському відвідав наш земляк Володимир Литвин. Традиційно побував у музеї Лесі Українки, взяв участь у презентації 14-томного академічного видання її творів. «Щиро дякую всім, хто переймається творчістю й подвижницьким життям Лесі Українки», — написав Володимир Михайлович у Фейсбуці.
На зміну політичній діяльності в його життя прийшла більш активна науково-дослідницька робота. «Я ніколи цим не припиняв займатися», — розповів Володимир Михайлович. Ми зустрілися з ним особисто, аби поспілкуватися про життя поза політикою, благодійність та наукову діяльність.
— Володимире Михайловичу, щойно вийшла друком Ваша книга «Організатори й руйнівники СРСР — у одній іпостасі». Пропонуєте під новим кутом подивитися на історію й демонтаж СРСР?
— Переконаний, книжка буде цікава для загалу, хоч багато хто не погоджуватиметься з викладеними думками. Оскільки я полемізую з тими, хто переконаний, що Радянський Союз можна було зберегти, що винні в цьому процесі Буш, Горбачов, Єльцин, Кравчук. На мою думку, вони забивали останні цвяхи в домовину, і в цій книзі я розмірковую чому. Більше того, є величезний масив літератури, тому видання мною буде доповнене.
— Нині більшість людей неоднозначно реагує на мовне питання. Поясніть свою позицію.
— Я пишу не для того, аби комусь сподобатися. До того ж, мені часто пишуть, що української не розуміють, але дуже хотіли б прочитати. Зацікавлений у тому, щоб коло читачів було ширшим. Не обмежуватися тими, хто каже, що вони патріоти, а самі навіть книги гортати не будуть. Тому неоднозначність у цьому випадку найменше хвилює. Тим паче, що паритет у мовному питанні збережений, попередні мої роботи видані українською.
— Чому для книги обрали тему Радянського Союзу?
— Це підводка для моєї майбутньої книги про те, як Україна формувалася як незалежна держава.
— Ваша основна діяльність зараз — дослідження історії України?
— Я ніколи цим не припиняв займатися. Чим менше було часу — тим більше був організований. Зараз можу собі дозволити більше читати й писати. А раніше потужну літературу собі не дозволяв. За винятком нових українських авторів, щоб бути в темі, розмовляти зі студентами. Хоча зараз виникає думка, що студентам нічого не цікаво, окрім навчання онлайн. Переконаний, що лише в колективі викристалізовується лідерство, бо в процесі взаємин, «тертя», конкуренції з’являються сильні особистості.
— Тобто, Ви проти онлайн-навчання?
— З тривогою спостерігаю, як падає рівень освіти. Одна із причин, на мою думку, створення ОТГ. Немає більше районних освітянських конференцій, обміну досвідом. В ОТГ у сільському клубі одна лампочка висить і сільський голова читає написане кимось. Його послухали, вийшли і розійшлися. Мені доводилося на такому зібранні виступати. А методична робота? А як обмінюватися досвідом?
— Ваш благодійний фонд «Майбутнє Полісся» активно допомагав медикам регіону з початку пандемії. Восени прогнозують новий спалах. Чи буде готова наша медицина до цього?
— Потрібно створити колективний імунітет і вакцинувати якомога більшу кількість людей. Головна умова — надійними вакцинами. В іншому випадку питання готовності до нового спалаху втрачає сенс. Сьогодні багато хто не хоче вакцинуватися, бо не довіряє вакцинам.
Судячи з прогнозів, з’являтимуться нові штами, є загроза їх складнішого перебігу. Це потребує вели-чезної організації та потужного фінансування. Потрібно, аби держава беззаперечно виконувала матеріальні зобов’язання перед лікарями та платила їм достойну зарплатню.
Я особисто відвідав усі 23 колишні райони Житомирщини. Фондом і родиною ми зробили більше, аніж могли, але менше, ніж потрібно. Для потреб медиків передали 56 концентраторів кисню та за-соби індивідуального захисту. Зокрема, понад 10 тис. рукавичок, більше 9 тис. масок та майже 700 захисних костюмів. Основний удар у цій боротьбі взяли на себе лікарі. Наш обов’язок — допомогти та підтримати їх. Якби не їхня відданість справі — то ситуація була б значно складнішою, а смертей — набагато більше.
— Ви продовжуєте опікуватися соціальними питаннями, попри те, що вибори минули. Для чого це Вам?
— Вважаю це своїм обов’язком. Маю почуття відповідальності перед малою батьківщиною, тому готовий підтримувати земляків й надалі. Наприклад, зараз школа в Гульську просить допомогти з меблями, плануємо допомогу. Намагаюся захистити інтернат для самотніх людей у Довбиші. Заклад хочуть закрити, а людей ніде не приймають. Страшно дивитися, як вони плачуть на схилі років, залишившись сиротами. Таку саму ситуацію бачив в обласному Будинку дитини, де малеча плаче, побачивши когось, окрім білих халатів і жіночого персоналу. Знаю, що цей заклад у Новограді-Волинському теж хочуть закрити, а дітей відправити в Житомир. Ніхто не хоче захистити такі установи. Схожа ситуація була зі школою-інтернатом, їй ми теж багато допомагали з матеріальною базою. Тому благодійний фонд цьогоріч зосередив увагу на допомозі лікарням та закладам соціаль-ного захисту.
— Які думки з приводу того, що нині відбувається в Україні?
— Знаєте, я останнім часом майже не виступаю публічно. Це моє мовчання декого ще більше дратує. Сьогодні в Україні спостерігаємо дивну тенденцію — критикувати інші країни за їхню позицію. Мовляв, США не приділяють нам достатньо уваги, канцлера Німеччини Ангелу Меркель ми повчаємо, Франція нам чимось не подобається. Натомість ми повинні вести діалог із цими країнами, доводити свою потрібність.
Маємо змінити погляд на те, що таке суверенітет держави. Не думати, що побудуємо паркани і це буде держава. Ні. Треба вчитися в глобальному світі знайти себе, не загубити і вписатися в цей світ. Тим паче, що стоїмо перед перспективою, коли декілька глобальних гравців ділитимуть сфери впливу.
— Що скажете про вирішення місцевих проблем у громаді? Зокрема, роботу Водоканалу, браковане «Велике будівництво», затяжні ремонти доріг і мостів, регулярні «земельні» питання депутатів, пошук палія Молодіжного центру?
— У першу чергу вирішення місцевих проблем — відповідальність людей за їх вибір. Ми не відповідаємо за нього — і це погано.
Я категоричний противник обрання депутатів за партійними списками. Скажіть, будь ласка, які партійні інтереси треба узгоджувати, щоб нормально працював Водоканал? Щоб інші проблеми були вирішені?
Нині місцева влада — це позапартійний мер і дев’ять партій у міській раді. Щоб провести те чи інше рішення, кожен диктує свої умови. От і маєте «ефективність».
Щодо Молодіжного центру, куди не звертався, відповідь — «таємниця слідства». А громада ж вклала в його створення величезні кошти.
Багато в місті ділянок, які належать невідомо кому. Не можу з’ясувати, кому належить недобудова на стадіоні «Авангард». Якщо там нічого не роблять роками — підніміть податок на землю! Скрізь, де взяли і нічого не роблять, треба піднімати податок на землю. Те саме стосується вежі в парку, літнього театру. Кажуть, що вони в приватних руках. Треба віддавати під умови. Не виконують — віддати тому, хто облаштує.
Виборці обрали, тож мають вимагати. Не так багато нових людей зайшло у владу. Існує проблема, що коли вони опиняються поруч із попередниками, то спрацьовує принцип свіжого огірка в діжці з солоними, коли свіжий з часом стає солоним. Хоча багатьох людей знаю, які працюють в окрузі, тому даймо всім шанс.
— За політичною діяльністю не сумуєте?
— Ні. Є час приходити, і час відходити. Якщо в людей немає потреби в моїх послугах, то навіщо нав’язуватися. У ВР заходжу тільки в перукарню (сміється — авт.).
Тотальна бідність робить людей підозрілими, недовірливими. Кожна людина має свою планку задоволення життям. Хто її занижує — більш агресивно налаштовані, у них хтось винен.
Я не шукав винних. У студентські роки працював, допомагаючи батькам хату будувати, потім займався «шабашками». Спочатку в Казахстані, а коли став кандидатом наук, доцентом, то у відпустку під Києвом будував з бригадою дачі людям. На початку 90-х в університеті затримували зарплату, то працював охоронцем і таксував. Уперше море побачив у 1995 році. Тож коли мені починають розповідати про те, як я живу, то нехай знають, як я жив раніше.
Мені пропонували викладати у Варшавському університеті, але коли їду за кордон, то хочу додому. Тут могили батьків, і якщо я два тижні не приїду, то відчуваю себе дуже погано. Повинен обійти навколо батьківської хати, заглянути в криницю, подивитися, скільки води. Раніше на храмове свято, Різдво, Великдень, дні народження батьків ми завжди сім’єю збиралися.
Рідним сказав, якщо зі мною щось трапиться, то тільки біля батьків поховати. Допомагаю людям, щоб потім хтось прийшов і квітку приніс. Треба спочатку вмерти, щоб про тебе добре слово сказали (сміється — авт.).