Сміється той, хто сміється останній…

Коли одногу разу побачив у її очах зневіру, то в душі щось перевернулося. А що коли ця репетиція буде останньою? І я ніколи не відчую доторку її долонь? Не відчую її подиху, коли вона так низько схиляється до мене…


Цілу ніч я переглядав відео танців на візках і несподівано для себе захопився! Головне ж те, що в тебе в душі. І тоді…
На одній з репетицій почув від тренера:
— Поліно, ти сьогодні пурхаєш немов метелик.
Це слово врізалося в мою пам’ять і довго чомусь не відпускало. Метелик. Метелик! Ось тепер я знаю, як зробити наш танок неперевершеним.
Стрімко наближався день перших змагань. Ні, у моєму житті було безліч змагань. Але вони були давно. Тоді ще… Коли вмів ходити. А тепер — перші.
Хтось сказав однокласникам, і вони збираються прийти. Подивитися на клоуна в інвалідному візкові. Так, це буде неперевершена розвага для них. Ото сміху буде!
Тому маю підготуватися як слід. Щоб показати, що і в клоунів є душа, яка часто й нестерпно болить…
Уже завтра або ніколи. Я зможу відстояти своє право на повноцінне життя чи залишитися блазнем. Хотів усе кинути й послати до біса… Але не зміг. Не мав права. Адже вона так вірить у мене.
Зранку спіймав себе на думці, що забув усі танцювальні рухи. Ні, так не можна. І командним тоном сказав собі:
— Зосередься. Інші ж змогли. А ти чим гірший? У тебе вірить Вона, тренер, бабуся. А ти…
А я? Я зможу всіх здивувати. І, найголовніше, її. Повинен. І я впевнено зателефонував. Наступного дня замовлення було вже в мене. Яскрава коробка під тон кольору її сукні. Тепер би все було так, як запланував…
Коли оголосили наш номер, у залі почувся сміх. Так, це — вони, мої однокласники. В очах потемніло. Хотілося ганебно втекти. Та тільки-но взявся за колеса, як відчув, що мені на плечі вона поклала руки і, схилившись, поцілувала в щоку. А ще відчув порух там, у коробці. Ледве відчутний, але то був для мене знак.
І я, міцно стиснувши її руку, попрямував на сцену. Серце страшенно калатало. Вирішив заплющити очі, але згадав про неї! Нікчемний боягузе! Думаєш тільки про себе. І хоча вже залунали перші акорди, встиг зустрітися з нею поглядом і усміхнутися. Усмішка з її вуст була безцінним подарунком. Потенціалом, подібним до грозового, у п’ятдесят мільйонів вольт.
Так я ще ніколи не віддавався танцям. Це потім я помітив, що постирав шкіру на долонях, що в мене спітніла спина… А зараз я був увесь у полоні танцю та її усмішки. До сміху в залі вже не було часу прислухатися. Та й не потрібно було. Уже не потрібно.
На останніх па я розвернув візок, підняв з підлоги заздалегідь поставлену коробку (ту саму, яку замовляв) і передав її Поліні. Коли стихла музика, кивком голови я підбадьорив дівчину її відкрити. Коли з коробки вилетів «живий» салют із метеликів у тон її сукні, у залі було так тихо, що, здавалося, стукіт мого серця лунає, як африканські тамтами. А кілька метеликів, покружлявши на сцені, сіли їй на голову як декоративний віночок. А потім був шквал аплодисментів, її щасливе обличчя і здивовані вирази облич однокласників. Але жоден із них чомусь не сміявся.
Я пригадав слова лікаря, що в житті завжди є шанс, віра і диво. Раніше в мене була лише слабенька віра. Тепер з’явився шанс і було диво…
Адже метелики — це маленькі божі посланці. І якщо нашептати їм свою мрію і відпустити на волю, то вони передадуть ваше потаємне бажання на небеса і воно невідмінно збудеться. Потрібно лише трішки почекати… Зовсім трішки… І я вперше за стільки часу безтурботно і весело засміявся…

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.