Сміється той, хто сміється останній…

Ми довго стояли під парасолькою, міцно тримаючись за руки. Краплини вибивали чіткий рубаний ритм, а ми мовчки, кожен про себе, рахували: «Кохає!», «Не кохає», «Кохає!»…
Уже давно час було поставити крапку в стосунках, але… Я не міг цього зробити. Та мусив. Повинен був би. Навіщо я їй? Та й не тільки їй…
І раптом вона сказала:
— А давай будемо танцювати. Хочеш танцювати? Уявляєш, ти і я.
Вона ще довго щось торохтіла, але я її не слухав. Які танці? Чи вона знущається? Чи вона не знає, що я не можу ходити. Що я ін… Що я обмежений у всьому. Які танці?
Вона не вщухала. А я неначе онімів. Клубок почуттів підступив до горла і не давав сказати ані слова.
Хотів тікати чимдуж від неї, але не міг. Бо вона — єдина, з ким можна поговорити відверто. Рясні сльози покотилися з очей… Я їх не витирав. Добре, що дощ. Навіть і не помітно, що плачеш. Потрібно лише не схлипувати. І все. За останні шість років я добре навчився це робити. Плакати непомітно для всіх…
Та врешті я зважився. І брудна лайка полилася з моїх вуст. Нехай так. Краще так…
Дівчина замовкла і стояла, немов скам’яніла. Ні, вона звикла до моїх перепадів настрою, але почути такі слова, мабуть...
Я чув, як вона, схлипуючи, віддалялася. Кожен її крок болючим відгомоном врізався в моє серце. Іще довго, десь на рівні інтуїції, серце продовжувало відлунювати ці кроки.
А я так і продовжував стояти, тобто сидіти у своєму інвалідному кріслі. На троні, як жартома (аж до скрипу зубів) його називав. Дощ уже давно перетворився на сніг, але я цього не помічав. Навкруги все стало білим, і біль теж набув такого кольору. Обережними рухами він дістався нарешті й до мого серця. Воно стало байдужим і кам’яним. Крижаним до всіх і навіть до себе.
А потім була довга безсонна ніч, сповнена суму та каяття. Я картав себе, задаючи безліч запитань, що залишалися без відповіді:
— Чому я так повівся? Можливо, вона має рацію? Варто лише спробувати? Адже іншої пропозиції так може більше ніколи й не бути. А чи й є вона досі? Адже я так її образив?
На ранок вирішив їй зателефонувати. Узяв до рук телефон, але не наважився. Перевірив, за звичкою, пошту. Але ні, жодного повідомлення від неї. Та й чого я сподівався? Дурень!
Пальці звично набирають знайомі літери, які складаються в привітання. Та раптом я зупиняюся. А якщо… Якщо вона не захоче навіть читати мою есемеску? Боягуз! Так, боягуз. І що з того. Якби то була інша ситуація, якби то я міг ходити, тоді б не вагався. А так… Спогади, ніби в кольоровому фільмі, вишикувалися в ряд і знову схопили за горло у відчаї.
Три місяці до того…
Я і надалі продовжував корчити із себе блазня, хоча на душі було нестерпно боляче. Якби хто знав, як хотілося в цю мить просто плакати від щастя, що в тебе є мама. Але мами не було… Періодичні головні болі перетворилися на пухлину, яку вже не можна було оперувати…
Я ще пам’ятаю останню зустріч із мамою в лікарні. Як хотілося тоді кинутися до неї в обійми. Але лікар суворо дав інструктаж щодо того, як себе поводити, тому наше побачення виявилося стриманим і сухим. Якби ти знала, матусю, як я шкодую про це!
Через два дні матусі не стало… Я залишився з бабусею. Старенька ще певний час вірила в те, що батько схаменеться і візьме опіку наді мною. Але час ішов. І дива не сталося. Ми так і залишилися з нею удвох.
А потім були довгі розмови із психологом… Були відверті розмови і з священником, проте користі від них було мало. Рана втрати кровить і досі.
З однокласниками стосунки теж не склалися. Тому, коли я після похорону мами через тиждень зважився нарешті піти на заняття, однокласники почали… насміхатися з мене! Я не міг повірити в те, що відбувається. Ну, що ж, я приймаю ваш виклик! Блазень, то й блазень! І я корчив із себе дурня, ховаючи за цією маскою свій біль.
Лише одна вона мене розуміє. Струнка, русява дівчина, якій так пасувало її прізвище — Тендітна. Та, яка ніколи не насміхалася з мене і сприймала таким, яким я є. Яка ніколи не лізла в душу зі своїми співчуттями, але єдиний дотик до мене промовляв набагато більше від слів.
Мамо… Чи чуєш мене, чи бачиш, як мені важко без тебе? Потім була страшна звістка про те, що бабусю збила машина. В очах потемніло і ноги перестали мене слухатись… Виявляється, хтось так пожартував… Але мені цей жарт надто дорого коштував.
На запитання до лікаря:
— А чи буду я ходити?
Він сказав:
— У житті завжди є шанс, віра і диво.
На сьогодні в мене залишилася тільки віра. Але і її щодня стає все менше й менше.
Уранці я знову взяв до рук телефон. Телефонувати чи ні? Ні! Не хочу псувати їй життя. Та й не зобов’язана вона бути біля мене поряд. Самотність теж має свої переваги. Переваги? Які? Та нічого вона не має, ця клята самотність! Але…
Несподівано пролунав телефонний дзвінок. Вона! Неслухняними пальцями натиснув на з’єднання. І «полився» водоспад:
— Привіт! Як самопочуття? Якого кольору настрій? Ти подумав над моєю пропозицією?
Я не мав можливості вставити навіть слово. Боявся, що дзвінок також раптово обірветься, як і залунав. Тому я слухав, а зрадливі сльози радості котилися по щоках. Останнім часом я часто плакав.
Вона знову повторила те саме запитання, але я не міг зосередитися:
— Якою пропозицією?
Вона засміялася, і водоспад захлюпотів знову.
—Напевне, забув, — навмання сказав я.
Хоча прекрасно зрозумів, що вона має на увазі.
А її голос знову забринів:
— Чекай, я зараз приїду до тебе…
У телефоні вже давно була тиша, а я ще й досі тримав його біля вуха. Не міг отямитися від дзвінка. А чи був той насправді? Чи це лише слухова галюцинація?
Лише дзвінок у двері вернув до тями. Роздягаючись, Поліна продовжувала обговорювати розпочату телефонним дзвінком тему.
Я й досі не міг зважитися. А раптом нічого не вийде? А раптом я осоромлюся і зроблю боляче їй? А раптом…
Але вона не дала навіть додумати й рішуче сказала:
— Одягайся. Їдемо на першу репетицію. З керівником я домовилася. Бабуся теж знає. І жодних «а раптом?».
Довелося підкоритися. Але я не впізнавав себе. Усе було ніби уві сні. Тяжкому сні.
Почалися тривалі й складні репетиції. От якби я міг стати на ноги, підхопити її на руки й закружляти в справжньому танку. А так… Руки не завжди вивертали колеса в потрібному напрямку, скільки разів боляче давив їй ноги… А вона все терпіла, усміхалася ще й підбадьорювала мене:
— От, молодець. Бачиш: уже краще виходить. Я ж казала, що в тебе все вийде.
Підбадьорював і керівник. Але я відчував, що нічого не виходить із цієї задумки. Не було азарту. Не було того вогника в грудях.

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.