Цвіля

ДОРОГОЮ ДО ЦВІЛІ
По гриби виїхали раненько. Ще на небі ясно горіли зорі, що віщувало гарну погоду. Тим більше, рясно пішов літній гриб: білі, краснюки, бабки…
Але людей у лісі, як кажуть, хоч їх самих збирай!..
І то є оманлива приказка, коли говорять, що «мого гриба не заберуть», і в ліс можна їхати о будь-якій порі. Лукавлять! «Заберуть»! Ще й як «заберуть»! Досвід мається…
До Цвілі їхали на «Жигулі». У Чижівці звернули на городницьку дорогу.
Віктор, водій, бурмотів:
— І навіщо було в таку рань їхати? Всі гриби не визбирають. Бувало, що і в обідній час виїжджали. І з двома-трьома відрами поверталися додому.
Микола на це зауважив:
— А якби того дня поїхали зранку, то назбирали б по два-три… мішки.
Кремезняк Ігор, котрий сидів на задньому сидінні, вибухнув реготом. А відтак, дещо вгамувавшись, запитав:
— То куди їдемо, хлопці?
— Спочатку до столика, — коротко відказав Микола, котрий цього разу був за провідника по «своїх» місцях.
Віктор зіронізував:
— Гриби хоч там є?
— Хоч косою коси!
— Бреше й не засміється!..
СЛОВО — НЕ ГОРОБЕЦЬ…
В’їхали до лісу. А темно-ооо… Хоч оком світи!
— Миколо, — занервував Віктор. — Ти хоч дорогу знайдеш у цьому хаосі сплетінь?
— Не плети сухого дуба! Я тут усе навпомацки знаю! — запевнив Микола. — Давай прямо!
Проїхали з-пів кілометра.
Ігор занепокоївся:
— Ще далеко?
— Вже близько.
— Це скільки?
— Якби ж то я знав…
Ігор умить напружився:
— Не зрозумів?! Що, вже у якісь нетрища заїхали?!
— Ще ні. Просто темно. Давайте ще трохи проїдемо вперед. Там розберемося.
Віктор вів авто, не вимикаючи дальнього світла. Микола через лобове скло намагався щось розгледіти попереду. І раптом як зарепетує:
— Гриб! Білий гриб! Біля сосни!
— І як же ти його там уздрів? — Віктор зупинив машину.
А Микола метнув із салону, за хвилю повернувся.
Ігор поцікавився:
— А де білий гриб?
— Мухомор, холера.
Віктор зупинив авто.
— Коротше, так, — наче сердячись, мовив він. — Треба перечекати. Поки не почне світати. Бо діла не буде. А то заїдемо зараз… А потім кукувати будемо.
— Не кидайся такими словами у простір, — дивнувато зауважив Микола. — Слова — матеріальні. Не дарма наші мудрі предки говорили: «Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш». Коротше, біду можна накликати.
— Та ну!..
ПЕРШІ ГРИБИ
Віктор звернув ліворуч, на вузеньку лісову дорогу, попереду якої на фоні передсвітанкового неба виднілися чорні обриси молодого соснового лісу.
— Тепер і передрімати можна, — позіхаючи, мовив водій і відкинувся на спинку сидіння. — Бай-бай.
Ігор, умощуючись на задньому сидінні, докинув:
— І я такої думки.
Миколу потягло на свіже повітря:
— А я піду гриби пошукаю.
— Миколо, — не розплющуючи очей, застеріг Віктор. — Там звірі. Подумай.
Микола на те:
— Вони дрихнуть, як і ти.
— Тоді, якщо назбираєш грибів, — гукнеш. Допоможемо принести.
Микола ступив у сосновий ліс, захисток у якому знайшли поодинокі дубки, берізки та осичини.
Під кепкою намацав кнопку мініатюрного ліхтарика, вмонтованого в козирок, натиснув її. Вдарив струмінь світла. І в траві Микола одразу побачив білого гриба з товстою ніжкою. А біля нього — ще одного, меншого. Через кілька кроків чергова знахідка: краснюк! Красень на дві долоні!
Микола дивувався: це ж треба! Біля самої дороги! Але мати колись говорила, що гриб може вирости за кілька годин. Це, якщо тепло і в землі є волога.
Освітлюючи ліхтариком траву і кущі, Микола ступив далі. І знову, біля оброслого мохом стовбура, знайшов білі гриби. Аж п’ять штук! Та такі красені! А ось і бабка поряд, краснючок…
Потім заглибився в ліс. Поволі оживало птаство. Десь у глибині лісу загавкала лисиця.
З дороги засигналило авто.
Коли Микола повернувся, Віктор у звичній своїй манері поцікавився:
— Ну що там, грибний маніяк?
— Ось! — Микола показав відро. — Хто дрімає, а хто гриби збирає!
— Ану покажи!.. Ти диви! І справді назбирав! І, дивися, скільки! От хитрун! Ліхтариками обвішався — і герой! Поїхали!
— Поїхали. До речі, це ти гавкав?
— Що-ооо?!.