Борька

Івасюки переїжджали. Пакували речі. Носили їх до буса.
За їх клопіткою роботою із-за куща смородини спостерігало порося. В’єтнамської породи. З самого ранку вклалося під тим кущем і не вилазить. Лише час від часу сердито порохкувало.
— Васю, а що з Борькою робитимемо? — спитала чоловіка Галина.
«Нарешті й про мене згадали», — зі щемом у серці подумав в’єтнамський екзот.
Василь, наче не чує. І дружину це дратує:
— Васю! То я щось тебе питаю чи як?!
— Брату віддамо.
«Тільки не йому, — помутніло у Борчиних очах. — Той одразу мене під швайку підставить».
— Уколошкає він Борьку. Як пить дать, — підтвердила поросячі думки Галина.
— Точно, кокне! — встряв до розмови десятирічний син Сашко.
Василь засумнівався:
— Та що там їсти?
— Тому, аби було що на зуб покласти, — Галина на те. — Пам’ятаєш, як він у нас курку сухоребру гриз?
— То що ви пропонуєте?
— Беремо з собою.
Василь кепкує:
— Може, ще й у кабіну його посадимо?
Галина незворушна:
— Нехай і в кабіну.
— Тату, — знову Сашко. — А ти його в ящик посади. Так і доїде.
— Він там задихнеться.
— Тату, а ти в ящику дірочки просвердли.
— От розумака!.. Гаразд. Якщо вже не можете без того Борьки, то нехай їде. Чи то пак, переїжджає. На нове місце житєльства!
Від цих слів у Борьки на душі потеплішало: «Слава тобі, Господи! Життя продовжується!»

Сімейство Івасюків виїхало в дорогу.
Йшлося до обіду. На небі — ні хмаринки. Ясно світить сонечко. Зеленіє трава. Щебечуть пташки.
Раптом попереду замиготів жезл.
Пост ДАІ.
Василь — на гальма.
— Ми щось порушили, сержанте?
— Поки ні.
— А чого спиняєте?
— Таку рознарядку маємо. Що везете?
— Домашні пожитки. Переїжджаємо.
— Відкрийте задні дверцята.
— Будь ласка.
— А що в ящику?
— Там… чупакабра.
— Жартуємо? Ну-ну. Відкрийте!
— Будь ласка!
Висунулося чорно-брунатне рило з вибалушеними очима.
Сержант аж відсахнувся. А очі полізли на лоба:
— Яка ж гидотна тварюка!
«На себе подивися!» — сердито відпарирував Борька.
А автоінспектор:
— І де ви його злапали?!
— У своєму дворі, — жартував далі Василь. — Курей крало.
— А куди ви його везете?
— В дослідний інститут.
— Так ви того… обережніше з цією потворою. Що той дерев’яний ящик?.. Кажуть, що воно й залізні клітки перегризає.
— Та нічого, довеземо якось. Ми йому перед дорогою заспокійливого дали. Щоб не звіріло.
«Метикуватий у мене господар! Он як того об’єгорив!» — втішливо подумав Борька.
— Ну, щасливої дороги!
— Дякуємо!

Проїхали більшу частину дороги.
Водії, котрі обганяли Івасюків, привітно їм усміхались і на мигах показували, що вони — молодці. Дехто із них пальцем натискав собі на ніс і кувікав.
Василь здивовано спитав Галину:
— Ти розумієш, що відбувається?
Дружина загадково відказала:
— Здогадуюся.
— Ти про що?
Хихикаючи, вклинився Сашко:
— Мабуть, Борька.
— Так він же…
Василь зупинив буса. Обійшов його. І у вікні побачив чорно-брунатне рильце поросяти.
— Як це ти із ящика вибрався?
«Як, як? — образливо подумав Борька. — Спробував би сам там посидіти!»
Позаду Василя пролунало:
— Слиш, мужик. Прадай кабанчика на шашлик.
Борька вмить заскочив у ящик. Серце йому похололо.
А той причепа:
— Так, прадаш, а?
— Він не продається! — почувся суворий Галинин голос.
Чоловік кавказької зовнішності невдоволено звів докупи густі чорні брови:
— Пачему не прадайотса?!
Галина спокійно мовила:
— У нього грип. Свинячий.
— Неужелі??! Вай-ва-ай!..
За кілька секунд любителя шашликів, мов вітром здуло.

Під’їхали до нового обійстя. Василь відкрив задні двері буса й остовпіло вигукнув:
— Галино! Цей Коперфілд знову виліз із ящика! На матраці, як пан, лежить!
На зауваження господаря Борька не звернув уваги. Він вдихнув свіжого повітря і, кувікнувши, вистрибнув із авто.
Неподалік, у березовому гаю, гучно виспівувало птаство. Поряд — зеленіла пшеничка. Біля неї — текла неширока річечка.
Борька міряв кроками широкий новий двір. Обстежив криницю, окинув оком гарний дерев’яний будинок, великий сад і вдоволено прохрюкав: «А тут нічогенько! Просто ідилія! Благодать! Коротше, жити можна!»