Везіння

Віруючі люди стверджують, що доля кожного, як і шлюб, твориться на небесах. Не знаю, так це чи ні, тому не буду стверджувати і заперечувати, кожен може мати власну думку з цього приводу. Лише хочу розповісти історію, що трапилася зі мною і моєю родиною під час Великої Вітчизняної війни. Цю історію розповіли мені рідні, коли я вже був дорослим.
Йшов 1943 рік. Радянські війська з боями просувалися на захід, визволяючи українську землю від фашистських окупантів. Одна з військових частин була вже на підступах до нашого міста, а я, чотирирічний хлопчик, у цей час жив у селі Гали, у батьків моєї мами, куди мене відвезли, як у безпечніше місце.
На світанку одного дня група радянських розвідників непомітно увійшла в село, щоб одержати інформацію про дислокацію ворожих військ. Вони й попередили мешканців села про наступ наших частин, про артилерійський обстріл ворожих позицій, що знаходились на околицях міста. Просили, щоб до початку обстрілу знаходилися у схованках.
Мій дід з бабусею, стурбовані почутою звісткою, стали похапцем збирати деякі речі. Але куди бігти, де сховатись, — ніхто не знав. Чотири їх дочки і наймолодший син сиділи, хто на печі, хто на лаві і розгублено спостерігали за тим, що діється.
— Ви одягайтесь, а я швиденько подою корову, нехай хоч онук поп’є молочка,— сказала баба Настя, схопила дійничку і вибігла у двір.
У цей час почався артилерійський обстріл. Це стріляли наші гармати по позиціях ворога. У відповідь вдарили ворожі батареї. Снаряди пролітали над нашим селом у зустрічних напрямках. У повітрі стояв страшенний свист, і чути було гучні вибухи. Всі були нажахані і розгублені. Одягнутий я сидів на руках однієї з тіток, пручався, бо не хотів сидіти спокійно, така вже вдача дітей. Не усвідомлював того, що відбувалося навколо. Знаходитись у хаті було небезпечно, кожної миті сюди міг влучити снаряд. До хати вбігла баба Настя, лишивши дійничку з молоком надворі.
— Дайте онукові кварту, я наллю йому молока, мовила вона і, не зупиняючись, поспішила до комори.
Мені дали металеву кварту, і я, перевалюючись, як ведмежа, бо був одягнутий у стару дідову куфайку, переступив через поріг і вийшов на ганок. Чекав, доки з’явиться бабуся. Дійничка з пахучим пінистим молоком стояла біля одвірка. Виття снарядів, що пролітали над головою, ставало дедалі сильнішим. Інколи вони падали неподалік від хати, осколки свистіли, мов джмелі, розлітаючись навколо і зрізаючи гілля кущів та дерев, що росли вздовж дороги. Мені було байдуже до всього. Я заглянув у дійничку, а вона раптом дзенькнула і перекинулась. Біла рідина по сходинках текла на землю. З хати вибігла баба Настя.
— Що ти наробив? — суворо заговорила вона, але, побачивши розбиту дійничку, вона враз замовкла, підхопила мене на руки і вбігла до хати.
— Онука ледь не вбило осколком, прошепотіла вона і безсило опустилась на лавку. Обличчя її було блідим. Мабуть, уявила собі, що могло трапитися з дитиною. Осколок ворожого снаряда вцілив у відро з молоком, над яким я стояв.
— Скоріше пішли з хати,— рішуче сказав дідусь і поспішив до дверей. Усі вибігли на подвір’я, а що робити далі, — ніхто не знав, бо практично ніде було сховатись. Неподалік будинку, серед кущів, була велика купа сухого хмизу. Чого там тільки не було: і гілля, і коріння, і стовбури старих дерев. Усе це роками накопичувалось. Ним же палили у печах. Дід Омелян, а за ним усі побігли до цієї купи.
Та хіба могла ця схованка захистити від осколків? Усі збилися, притулившись один до одного.
— Мамо, — раптом схопилась і благально заговорила наймолодша — шістнадцятирічна тітка Марія — тікаймо звідси, мені страшно, я боюся. Швидше, — крізь сльози благала вона. І раптом, схопивши мене на руки, побігла в напрямку зруйнованих кам’яних будівель. Я обхопив тітку за шию і, підстрибуючи від її бігу, дзвінко сміявся.
— Зараз же повернись, — закричав навздогін батько.
Така неслухняність була вражаючою. Дід мій, Омелян Павлович, був людиною суворих правил. Разом із бабусею вони виростили п’ятнадцятьох дітей, четверо синів з яких у цей час воювали на фронті. Це була дружна і працьовита родина. Те, що сталося, — виняток із правил. Розлючений дідусь ще декілька разів гукнув навздогін дочці, а та бігла і бігла, не зупиняючись. Тоді він підхопився і став наздоганяти її, мабуть, щоб повернути, а може, вже змирився з таким вчинком дочки. Побачивши, що батько побіг, решта й собі повскакувала з місця і, пригинаючись, подалася слідом. Коли вже трохи відбігли, то почули позаду себе потужний вибух. Всі майже одночасно озирнулись і побачили, як купа гілля, серед якого вони тільки що сиділи, злетіла у повітря. Не зупиняючись, ми добігли до зруй­нованої будівлі і сховались за її стінами. Всі чекали розв’язки, дивлячись із хвилюванням то на батька, то на дочку, яка ще й досі тримала мене на руках. Батько повільно підійшов до дочки, а тоді опустився біля неї на коліна, обняв нас, притис до себе, і всі почули:
— Прости мене, доню, прости, рідна. Сльози тихо котилися по його щоках...