«З бодуна»

Ранок.
Із-за лісу викотилося сонце. Заспівали пташки. У вітах придорожніх дерев забавився заспаний вітерець.
На узбіччі дороги дядько косить траву:
— Вж-ють! Вж-ють! Вж-ють!..
Аж раптом:
— Коти с-собач-чі! Ходять тут, гадять! Взвзззз… Вззздихали б ви!..
Вийшло воно. Заспане, запухле, невмите, розпатлане…
Знову верескнуло:
— А-киш! Сіла там, каркає! Бидла!
Сонце заховалось у кронах старої липи. Замовкли пташки. Вітерець, вирячившись, визирає з-за дерева. Дядько кудись зник.
Воно перейшло дорогу. Рявкнуло:
— Не міг і тут викосить! Бидла!
Воно зі злості ногою причавило до землі молоду берізку. Потопталося на ній. Сказало:
— Насаділі тут!
Неподалік сусідка порпалася на городі.
Воно зачепило і її:
— Вона сапає! А ета твая земля? Бидла! Нічо, я скажу каму нада. Заберуть.
Чоловік, який також трудився на городі в низинці, мабуть, подумав, що волаючому потрібна допомога. Підійшов. Поцікавився:
— Чим можу зарадити?
Воно як зареве:
— Шо-о-оооооо??! Чьо нада?! Вали атсюда! Бидла!
Чоловік швидко «відвалив». Від гріха подалі.
Воно вийшло на середину дороги. Сіпнулося, прорекло:
— Тут канавка була. Засипали, бидли! Мішала їм їздить. А канавка буде! Я даб’юсь! Ета я сказал!
І бидла, тобто, воно почовгало до хати.
З-за крони старої липи визирнуло сонце. Заспівали пташки. Залоскотав листочки вітерець. Дядько-косар визирнув із-за паркану своєї садиби.
Новий день набирав сили.