Літературна сторінка

ДОНБАС, ПОВЕРНИСЬ ІЗ ВІЙНИ
Тривожний час, будь проклята війна!
Сусід — північно-східний лицемір —
Зі шкіри лізе, прагне нав’язать
Примарний та підступний «Русскій мір».

Що тут забув з Карелії солдат?
За що воює найманець з Чечні?
Що в Україні загубив бурят?
Те знають лиш високії чини.

Війну накликав у наш дім Донбас.
І «Русскій мір» приніс біду, печаль,
Тож гинуть навіть в перемир’я час
Військові й мирні мешканці, на жаль.

Вклонімось тим, хто вічно спочива,
Вшануємо всім містом і селом,
Жаль, на війні хтось руки нагріва,
В офшор сховавши черговий мільйон.

З чужої повернись, Донбас, війни,
Батьків чекають донечки й сини,
«Мір Русскій» (кінь Троянський) поверни,
Кремлівські хай ним бавляться чини.
Слава Україні!

---

МАМИНА МОЛИТВА
Ой, додому, на Вкраїну рідну,
Сиза горлиця летіла!
Biтep крила рвав, та спішила,
На червону калину сіла.

А до птахи, до сизої горлиці,
Пташенята її горнуться.
Повиростають — i не вернуться,
I вона, як із лихом — змириться...

Ой до чого ж, рідна земле, ти милая!
Я тобі, як мамі, вклонюся!
Я щокою до тебе торкнуся!
Я душею тут вкоренюся!

Пташенятка мої, хлопчики,
До серденька мого ще туляться...
Та нехай ваші мрії збудуться!
Все те добре — нехай звершиться!

В тi життєві дороги далекії —
Із молитвами материнськими,
Перешкод щоб ніяких не бачили,
Про біду та горе не відали!

Щоб з стежини не збилися світлої!
Не звернули з дороги рівної!
Сильні крила завжди мали,
Та любії вітри здолали!

До порогу, до тепла материнського,
До батьківської хати щедрої,
Час від часу, щоб повертали,
Про батьків своїх пам’ятали...

Як пахне весна!? Ти знаеш!?
Водою! І талим снігом!
Куди ж ти так поспішаєш!?
Нічого не бачиш за бiroм...

На мить зупинись і послухай:
Струмки водою дзюркочуть!
Життя стороною? Нехай!
В душі почуття клекочуть!

В ній музика дивна звучить,
В ній квітнуть казково квіти!
I станеш ти іншим в ту мить:
Побачиш цей світ, як діти...

A він — чарівний такий!..
Он впала остання бурулька...
Ти чуєш цей звук м’який?
То тріснула перша брунька...

Час летить невгамовно, спливають роки —
Хоч моя душа того i не відчуває.
I хотілося б в рай, та тримають rpiхи...
Як спокутувать їх ? Хто iз вас пам’ятає?..

Ми знали, що те жарке літо
Закінчиться зимовими стужами.
Bci фарби його було змито,
І стікали брудними калюжами.

І дерева стояли незручно,
Раптовим морозом оголені.
І назовні просилися гучно
Чуття, так душею зболені.

Та вірила — час лікує,
I йшла у ту cipy ociнь.
Жахало, що сил збракує,
Зафарбити небо в просинь...

Так старанно й дбайливо, так ревно
У душі плекала мрію.
Щиро вірила: то недаремно!
Диво творю, i я його вмію!

Доглядала тендітне паростя,
Ніжно пестувала, раділа...
Та, як вихор, як те нашестя
Люди в чоботях... Я й оніміла...

Лихо й горе, крик розпачу й болю
Враз прорізав тишу німую!
Як залишитися собою,
Врятувати душу живую!?

— Люди, людоньки! Що ви накоїли!?
Ви ж не стадо, ви не кати!
Не топчітъ, не ламайте паростя,
Не ногами, не чобітьми...

Похилили думи голівоньку,
Зажурилася я, сумна...
Прикипіла застиглим поглядом
До холодного, до вікна.

Там за ним метушливо i мороки,
У сум’ятті життя пливе.
Не хотіла такої участі
Та, здається, й мене не мине...

Понівечили люди паростя,
Розтоптали ніжні чуття.
— Що лишилось тoбi? — запитаєш ти.
— Cipe, cipe, cipe буття...

— Ти — як вci, ти — як маса, як роботи,
Що кудись, безсловесно ідуть,
По паростю, у тяжких чоботях,
В забуття покірно бредуть!..

— Україно моя, безталанная!
Бідний люде! Прокинься на мить!
Ви — не маса, не cipa, не роботи!
I у кожного дар є — творить!

Ви зніміть тії страшні чоботи!
Не обувка то! Кандали!
Геть від мороку! Геть із мороку!
Геть із мороку, від темноти!

Бережітъ своє крихке паростя,
Не ламайте його, не топчіть!
Повнi груди повітря чистого!
Ввись! Душею на волю! Летіть!!!

Хай зростають i крепнуть надії ті,
Mpiї, прагнення і чуття,
Найсвітлішим, прекрасним, ідеями
Укорінюються в життя!