Далеко йти…

— Алло! Привіт, любий!
— Привіт, моя мила!
— Як себе почуваєш?
— Дякую, добре! А ти?
— Не дуже.
— Що таке?!
— Спала погано. Шия ниє.
— Мабуть, не дуже вдало положення тіла вибрала на ліжку вночі. Дуже болить, мила?
— Та ні.
— Чим зараз займаєшся?
— Лежу в ліжку. Ніжуся. Телевізор дивлюся. Сьогодні — вихідний. А ти, любий, що робиш?
— Читаю. Газету.
— На дивані?
— А де ж?
— Лежиш?
— Та лежу! Чого дзвонила?
— Хочу, щоби прийшов до мене.
— Далеко йти.
— Ум-мммм-м… Який ти, Миколо… Скільки тут перебігти?
— Та є трохи. І я також погано спав. Спина болить.
— Ти ж щойно говорив, що добре почуваєшся?
— Не хотів, мила, тебе турбувати.
— А те, що ти до мене йти не хочеш, гадаєш, не робить мені боляче? Алло! Ти мене чуєш, любий?
— Так, так, мила. І я знаю, чого ти хочеш.
— І тобі… важко це зробити?
— Ну…
— Ти мене кохаєш, Миколко?
— Кохаю, Галочко!
— То що, чекати?
— Вже відкладаю газету.
— Миколко, ти мене кохаєш?
— Кохаю, Галинко!
Микола всунув ноги в капці і почовгав на кухню. Заварив кави. Відтак пішов до відпочивальні.
Галина саме відкладала мобільний телефон на тумбочку. Побачивши чоловіка з тацею в руках і паруючу на ній каву, мило всміхнулася:
— Дякую тобі, коханий!
— Смачного, мила!
Микола чмокнув у дружинині малинові вуста, а затим почимчикував дочитувати газету.