«Спочивай, люба. І чекай у гості…»

Віктор Черниш (імена в матеріалі змінено) з’явився, мов сніг на голову серед літа. Валерія так і застигла з віником у руках. Її серце стривожено забилося. Яка лиха година його принесла?..
Розлучилися вони торік. Віктор лишив Валерії і своїй малолітній доньці стареньку батьківську хату, а сам подався на заробітки в Підмосков’я, де працював не один рік. Там він мав коханку. Тож, вирішив перебратися до неї і прийняти російське громадянство. Про це, коли минулого року навесні виїжджав із села, заявив Валерії.
А що їй із того? Їдь. Все одно життя немає. Як почав їздити на заробітки, так і почалися негаразди в родині: недомовки, сварки, лайка…
Приїде звідти, кілька днів побуде вдома і летить назад.
Жіноче серце не обманиш: Валерія відчувала, з якої причини Віктор так поспішає. Вигадував усіляке, на кшталт: новий будівельний об’єкт чекає, просили раніше приїхати, нема кому працювати тощо…
А це — ні сіло, ні впало — заявився.
Мовчки стояв біля порогу, випростаний, високий, дужий у плечах. У шкіряній куртці, кепці-жокейці, нових джинсах. Через плече — велика синя сумка. У сірих очах застигла зухвала посмішка.
Зрештою розтулив обвітрені потріскані губи:
— Ну, здраствуй!
— Здоров був, — не одразу відповіла Валерія.
— Дозволиш пройти чи як?
— Дім — ще твій, — дивлячись на вікно, відказала колишня дружина. — Ти тут хазяїн.
— Ну, думаю, недовго, — підбадьорливо мовив Віктор, ставлячи на ослін дорожню сумку. Відтак пройшов до столу, сів на стілець. — Як ти тут?
— Та, слава Богу. Живу, як бачиш. Тетянка минулого року пішла у перший клас.
Валерію видавало помітне дратування. Мабуть, ще через те, що не згадав про дочку.
Віктор помітив, як Валерія час від часу покрадьки позиркує то на вікно, то на двері.
— Когось ждеш?
Відповісти не встигла. За дверима почулося чиєсь шарудіння.
Віктор запитально вп’явся поглядом у Валерію.
— Мабуть, Микола, — сказала якось тихо, відводячи свої бурштинові очі вбік.
Увійшов чоловік років тридцяти. Повна протилежність Вікторові: невисокий, худорлявий, несміливий. Він упізнав Віктора. Віктор упізнав його, Миколу Решетного, тракториста-комбайнера із сусіднього села.
Валерія довго кота за хвоста не тягла:
— Ми вирішили розписатися. Миколо, це…
— Я знаю, — відказав Микола і, сівши на табурет коло дверей, почав стягувати з ніг замизгані болотом чоботи.
Віктор скривив губи в саркастичній посмішці, засуджуючи вибір Валерії.
А вона не шкодувала, що доля звела її з Миколою. Ну, простак, небалакучий, наївний. Але роботящий, тихий, поганого слова від нього не почуєш. Кохає її. І Валерія його покохала. Та й до Тетянки Микола ставиться, як до рідної. Чого ще треба?

Вечеряли майже мовчки. Зі спиртним (у Вікторовій сумці знайшлася пляшка горілки).
Опісля Віктор подякував за частування і налаштувався йти.
— Ну, піду я.
— Куди ж ти на ніч підеш? — розгублено спитала Валерія, хоча, певна річ, нехай би йшов. Але, для годиться, треба спинити чоловіка, тим паче, ще господаря цієї хати.
— У тітки переночую, — бурк-
нув Віктор і ступив до дверей. Кілька секунд постояв у порозі, а відтак, обернувшись на сто вісімдесят, ніби нехотя, мовив:
— Ну, якщо десь на підлозі простелите…
— Чому ж на підлозі? — спитала Валерія. — Є ліжко. Окрема кімната. Сам знаєш.
— Ну, тоді піду завалюся. Бо втомився, як чорт. Дорога.
Микола сидів ні в сих ні в тих. Ідея Валерії йому не сподобалася. Хоча й розумів, що Віктор має законне право на цей будинок. Але душу гнітила поява цього чоловіка тут, у хаті, в селі. З якого дива заявився? Назавжди чи, як завше, приїхав на кілька днів? А ще непокоївся за Валерію, Тетянку, бо мусив їхати велосипедом у своє село, до матері, Галини Петрівни. Генка Бураєв, однокласник, обіцяв сьогодні дрова привезти. Хоч і вибачався той перед Миколою за пізню доставку дров, але розвантажити треба. Валерія про це знала.
Вже надворі шепотом сказала Миколі:
— Ти не турбуйся. Все буде добре. Чого так дивишся на мене, ніби прощаєшся зі мною назавжди? Я в обіду себе не дам. Не барися там. Тетянку за мене поцілуй (Галина Петрівна, вчителька початкових класів, на весняні канікули Тетянку забрала до себе).

Коли Микола, пригнічений несподіваними обставинами, пішов із дому, Віктор вийшов зі своєї кімнати. Валерія прибирала зі столу посуд.
— Лиши там, будь ласка, що-небудь для закуски, — шовковим голосом попрохав Віктор і понишпорив у своїй сумці, видобув ще одну пляшку горілки.
Валерія аж спаленіла. Проте лишила на тарілках вишкварки з яйцями, солоними огірками і помідорами.
— Сідай, вип’ємо. За зустріч.
— Ні, я не буду, — відказала Валерія. — Та й втомилася я за день. Піду відпочивати. Думаю, ти тут розберешся.
— Розберусь, розберусь.

Напівприлягла на ліжку. Увімкнула телевізор. Мусить чекати на Миколу. А повернеться він не раніше півночі. Подумки картала себе, мовляв, навіщо сказала йому, щоб лишався? Нехай би йшов до своєї тітки. Тепер клопіт мають. Приклався до оковитої, мов бугай до води у спеку. Скільки там у нього тих пляшок?
Здригнулася від скрипу дверей.
— Я зайду, — тихо спитав.
— Чого тобі, Вітю?
Він, ледь похитуючись, підійшов ближче. Ошелешив:
— Не виходь за нього.
— Що?! — звела очі. — А чого?
Він трохи помовчав, наче збирався з думками.
— Знаєш… Знаєш, чого я приїхав? До тебе. Щось у мені прокинулося таке… Ну… Ти мені небайдужа. Покинь його.
Віктор брехав. Він приїхав на кілька днів, щоб вирішити питання з деякими документами. А тут зіграла просто чоловіча хіть.
— То як?
— Пізно, Вітю. Пізно.
— Нічого ще не пізно.
— Ми вже заяву подали.
— Як подали, так можна і забрати.
— Ні!
— Хм… Тоді…
— Що — «тоді»?
— Тоді давай на прощання… — Віктор посунувся на Валерію.
— Ти збожеволів! Ні! Ні! Ні!
— Та не кричи, дурна.
— Йди геть! Геть!
— Та не кричи, зараза!
Віктор, мов очманів, однією рукою схопив Валерію за горло, другою — почав зривати з неї одяг.
Валерія пручалася, але сили були нерівні. Та й задихалася від нестачі повітря…
Скінчивши свою справу, Віктор поплівся на кухню. Випив ще чарку. Потім — другу. А вже затим повернувся до кімнати. Хоча в очах уже двоїлося, проте зрозумів, що натворив щось дуже зле. Підійшов ближче і все зрозумів.
— От, блін… — Розігнувся, похитнувся, ледь утримався на ногах. І тут по-звірячому оскалився. — Сама винна… Ну, що ж, коли так. Спочивай, люба. І жди в гості. Але не скоро.

Миколу здивувала тиша в оселі.
— Валерія, де ти?
Увійшов до кімнати і застиг у порозі.
— Валерія…
Жінка лежала на ліжку навзнак, із широко розкинутими руками. Її пригаслі бурштинові очі дивилися в одну точку на стелі.
Микола кинувся до Валерії. Припав до її грудей…

Вікторові ноги запліталися, але він намагався якнайшвидше дістатися шосе. Раптом позаду щось зашурхотіло, впало на землю, а потім затупотіло. Обернувся. Перед ним стояв Микола із важким цвяходером у руці. Він надривно спитав:
— Навіщо ти це, виродку, зробив?
— Та пішов ти, вайло! — Віктор на хвилю замовк, очевидно, прийшло усвідомлення, що перед ним небажаний свідок. Стис кулачища і мовчки посунув на Миколу. Однак координація була не та. Не зміг перехопити в повітрі цвяходер, який за мить проломив йому череп…