21 БЕРЕЗНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ

Світлана Антонишин народилася в м.Броди Львівської області. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Працює в галузі поезії, прози та літературної критики. Автор чисельних публікацій у вітчизняних часописах. Член спілки письменників України. Світлана Володимирівна тривалий час працювала у Новограді-Волинському в газеті «Радянський прапор» («Лесин край»). Згодом перебралася до Києва і працювала в популярних виданнях. Та так склалася доля, що мусила повернутися до Бродів. На сьогодні з-під пера відомої талановитої письменниці вийшло в світ шість книжок поезії і прози: «Янгол самотнього неба», «Запитання до вічності», «Знак Сизіфа», «Клавіри буднів», «Падіння скелі» та «Ображена трава».
Кожна книга С.Антонишин — як подих повітря. Її твори витончені, глибоко інтелектуальні, з несподіваними поворотами думки. Кожен твір — наче сповідь. С.Антонишин — самобутня особистість. Її твори ставлять в один ряд з такими відомими іменами як Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Світлана Йовенко. Сьогодні пропонуємо читачам добірку поезій відомої письменниці.


Розвіялись несправджені вітри,
І від надії — пір’ячко на скроні.
Була мета, бо як же без мети? —
Міражний шал міражної погоні...
Втомилася? Червоний піт зітри
І простягни над пам’яттю долоні.
Вже низько-низько ластівка летить...
Мабуть, на дощ...
Хропуть незримі коні...
І котять камінь руки і душа.
Вже не твої, але болять, як рідні.
Солоний зойк вершину воскреша —
І знову брила падає опівдні.
Бреде Сизіф. Слідів не залиша.
Він просто міф. Старенький вальс у Відні.
Копитцем дзвонить злякане лоша
І розбиває пам’ятники мідні...
...Порве струну весняний плач гілок,
У темних шибах запульсує світло.
Штовхне упертість на відчайний крок:
Здмухну пір’їну. Мусить полетіти!

ПЛАНЕТА

Встають навшпиньки голубі дерева.
Тихіше, не сполохайте їм снів.
Ще замість неба — пелена рожева.
Ще замість серця — зболені пісні.
Заплакав ангел. Скинулось пташатко.
Процокали копитами труди
І так наївно-близько до початку:
Блукає лісом мамонт молодий.
Шукає мами чи стріли з печери?
Смішний фантом. Легенди біла тінь.
Сумне дитя докрижаної ери.
Голодна пам’ять ситих поколінь.
Розтане. Згасне. Тихо і безслізно
Дерева заспівають жовтий блюз.
Кассандри пророкують катаклізми.
Тремчу й не вірю. Вірю і молюсь...

ВСЕСВІТ

Вас лякає безмежжя? Вcечасність, всевічність, всемука...
Галактичні узори. Цяткований золотом креп.
Орбітальні колеса скидають шалені онуки, —
І вганяється зламаний Віз у розораний степ.
Вже ніщо не зупинить того божевільного лету,
Тільки Квочка сокоче, рятуючи зірних курчат.
І сміється над страхом планети хвостата комета...
Десь співали дівчата. Тепер скам’яніло мовчать...
Не лякайтесь! Це сон. Чорна графіка візій Сивіли.
Нерозумні єсте, хоч не знаю, чия в тім вина...
Я лиш продих у вічність. Холодний. Важкий.
Спопелілий.
Нерозгаданий голос. Краплина дощу. Сивина.
Запливаю у душі, бо страшно самотньому в небі...
Знов космічною тишею вечір виходить на кін.
Третя зірка упала — і згасла дорога до себе.
Над розбитим свічадом ридає старий Арлекін...

EGO

Я — тіло. Я — душа. Я — оболонка.
Я — ополонка, крига. Білина.
Я — посмішка граційної болонки
І в мерзлий грунт закопана вина...
Тут все моє: вікно, свічадо, хата,
В годинник зацвяховані віки.
Все не моє... Лиш річка пелехата
Тамує біль судомної руки.
Химерник-Всесвіт тихо похилився
Личиною плакучої верби.
ї вулиця з кленового узлісся
Вертає до камінної судьби.
А містом бродять привиди-лелеки,
І відлітає зраджена Земля.
Червонить сонце.
На сльоту? На спеку?
Чи на врожай безкрилих журавлят?
Все не моє, і все — моє... Я гілка
На стині миті, Вічності і сну...
А, може, — я руда чаклунка-білка,
Що відчиняє дупла на весну?
Мене метаморфози не лякають.
Дарма, що «карма» й «кара» — все на «кар»
...За спиною старого небокраю
Лаштує крила спалений Ікар...

ПРОЗРІННЯ

Весь світ — театр? Найдивніша з ілюзій:
ми потрібні комусь в цьому світі.
Найдавніша з професій — снувати серпанок оман.
То вже потім на продаж любов і зненависть, і діти.
То вже потім на відкуп литаври й старий барабан.
Соломинка: «потрібна...» А море брудне і пекуче.
Все одно ухопилась. І поки що — дивно? — живу...
О не дайте останній з ілюзій зірватися з кручі!
О дозвольте, благаю, побути іще на плаву...
Марнота. Не вблагати. Оранжеві скельця — на друзки
І камінна ява Командором виходить на кін.
Наші руки єднає ланець із сухої галузки.
Ох, як тяжко, прозрівши, вставать
На прощальний поклін...
Глядачі та актори з театру святого абсурду!
Поміняємось ролями? Шкода, життя — не берет...
Тож не треба ілюзій. У сцені останнього суду
Мусим гідно триматись. И зіграти, нарешті, себе.

МОНОЛОГ ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ


1
Ну ось і все... Запалено свічу...
Свічадо ночі вже давно на чатах.
Воно уміє завчено мовчати.
Простіть, я теж, панове, помовчу...
Які слова над прірвою із болю?!
Кругом лиш квіти. Квіти...
Квіти... Квіт...
Він догоряв, а я шукала слід,
Щоб повести у вічність за собою.
Я одержима. Я знайду. Я мушу...
Я не впущу... самого... до зорі.
Легенди будуть потім. А мені...
Мені сьогодні спалювати душу...
Нема весни! Ні літа. Ні снігів...
Є тільки ніч в заслонених дзеркалах.
Він так самотньо й рідно відболів.
А я мовчала. Плакала й мовчала...
Ну ось і все... Погашено свічу...
2
«Ще не було епохи для поетів...»
Спасибі, Ліно-посестро, я знаю...
Нас не завжди епоха обирає
Для золотих незболених сонетів.
То не біда, що слово — вогневиця,
Коли сахнеться хоч одна душа
І вирветься із рабського коша.
...Які печальні і красиві лиця!
На цій землі все злито воєдино:
Любов — і пекло чорної олжі,
Тупі кайдани — й праведні ножі.
«...Яка сумна й красива хуртовина!..»
3
Кажуть, що
Я донька Прометея. Співачка досвітніх огнів.
Чарівний ломикамінь.Одержима, несхитна у болю...
Гартувала слова... Той кинджал денно й нощно горів,
Як кірицева свіча, над моїм молодим узголов’ям.
Вам потрібні борці? Не зрікаюсь ні гніву, ні сліз!
Коли ж плачуть мужчини, — волію крізь сльози сміятись...
Так, я горда була. З тої гордості хрест мій возріс,
Що його лиш мені на гору крем’яную підняти.
Тож спасибі Вам, пане Іване, за фразу віків,
Що, мовляв, я єдиний мужчина на всю Україну...
...Облітають пелюстки з не сплетених мною вінків,
І купальські вогні зазирають у душу дитинно...
Я донька Прометея чи... Мавка з поліських гаїв?..
Я стомилась від криці. Дозвольте побути слабкою...
Заколисує жайвір співачку досвітніх огнів —
І замислена Леся стоїть над живою Рікою...