«Мовчати, ать-два!»

Петро Моторний застав свою дружину з коханцем у ліжку.
Скреготнувши зубами, несамовито рявкнув:
— А це що за мать-анархія, твою дивізію?! Мовчати, ать-два!
Голубки в ліжку і так мовчали. Бліді. Налякані. Особливо отой, гостролиций «донжуан» із тонкими рудими вусиками, голова якого схарапуджено визирала з-під ковдри.
— Я там… А ти тут… А ви… — від люті захлинався Петро Моторний і машинально потягнувся рукою до кобури, що висіла в нього на боці. Але пістолета в ній не було. — Та я вас… Мовчати, ать-два!
— Петю, — раптом вийшла з оціпеніння його Ельвіра, натягаючи ковдру до лебединої шиї. — Я тобі все поясню.
— Рапорт зайвий!
— А ти вже повернувся з навчань?
— Мовчати, ать-два! Гей, ти, котяра! Ти хто?
— Льонік.
— Льолік?
— Льонік.
— Встати, Льонік, ать-два! Струнко! Ліво-руч! До вікна — кроком руш! Хазяйство своє прикрить, ать-два!
Тонковусий швидко натягнув на себе штани.
Петро Моторний подав черговий наказ:
— Упав, ать-два!
Тіпаючись від страху, невдаха перепитав:
— Куди падати?
— На підлогу, ать-два! Прийняти упор лежачи! Ота-ак! Пі-шов!
— Куди?
— Віджимайся!
— Аа..
— Р-раз! Два! Три… Десять… П’ятнадцять…
— Н-не можу.
— Мовчати, ать-два!
Ельвіра вже геть посміливішала. Підпалила цигарку. Безтурботно водить очима по стелі. Затим витягнула губи дудочкою і почала виштовхувати з рота кривуваті кільця з цигаркового диму.
Ловелас іще спромігся віджатися кілька разів, а тоді знеможено розтягнувся на підлозі.
— Слабак, ать-два! Прізвище? Звання? Рід військ?
— Петю, — подала голос Ельвіра. — Він художник.
— Мовчати, ать-два! Худо-ожник? Такий час, і ти художник? В армію! Негайно!
Ельвіра:
— Петю. Хоч тут не командуй.
— Вдягайся, ать-два.
— Навіщо, Петю?
— І ти підеш!
— Куди?
— В армію, ать-два!