Будував стадіон на Олімпіаду-80, а згодом довелося поїхати на ліквідацію аварії на ЧАЕС

Нині у Звягелі проживає 961 людина, постраждала внаслідок аварії на ЧАЕС. 275 — учасників ліквідації аварії, потерпілі першої категорії — 73, другої — 79, третьої — 220, четвертої — 124, потерпілі діти — 151, вдови учасників ліквідації — 39. За скупими цифрами — різні життєві історії, в яких спільне одне — чорнобильська біда. І хоч наше місто перебувало за 250 км від епіцентру трагедії, його 56-тисячне населення теж опинилося на передовій битви з нищівними наслідками.

Звягелянин Михайло Павлович Пелешок — зі спортивної родини, але спорт не став головним у його житті. Спочатку хлопцю з Новограда-Волинського (тоді так називалося місто) довелося вчитися в Авдіївці в 96-му ПТУ, куди «завербували» після 7-го класу з 6-ї школи. Потім він брав участь у будівництві Авдіївського коксохімічного заводу. 

Через два роки Михайло повернувся в рідне місто і пішов вчитися в автошколу на водія, здобувши три водійські категорії. Ця професія й стала в житті Михайла пріоритетною. Під час строкової служби в Москві він возив не лише військових керівників, а й бетон — на будівництво центрального стадіону для Олімпіади 1980 року. 

Щоправда, Олімпіаду Михайло так і не дочекався, бо пішов на дембель. Поспішив у Звягель, де на нього після армії чекала дівчина, з якою й одружилися одразу після служби. А згодом у їхньому житті, і в житті людства сталася найбільша в історії атомної енергетики аварія.

У редакцію Михайло приніс лише декілька фото з подій ліквідації на ЧАЕС. До того він дуже любив фотографувати, має вісім альбомів світлин із різних етапів свого життя, але на ЧАЕС йому було не до фото. 

«Ось цього ліквідатора вже немає, — каже він, показуючи світлини, — і цього, і цього…».

— У серпні 1986-го мене забрали працювати на пожежній спецтехніці, — розповів Михайло Пелешок. — Моя робота полягала в тому, щоб забезпечити доступ на реактор з пожежної драбини, якою підіймалися ліквідатори знімати високоактивні уламки. Треба було все швидко робити. Хто з ліквідаторів їхав у перші дні —  працювали 7-10 днів, а нам давали вже по 30… 

Враховуючи, що через радіаційне опромінення на ЧАЕС виходила з ладу техніка, можна лише уявити, скільки шкоди завдала радіація людським організмам. Пізніше все це вилилося в страшні цифри загиблих ліквідаторів, інші залишилися зі скаліченим здоров’ям на все життя.

— Нас зосередили в Іванково, було 300 людей. Я був прикомандирований до Донецького батальйону, ми працювали на пожежній спецтехніці. Окрім робіт на реакторі, гасили ліси, які горіли тоді від спеки. Звісно, у той час це було особливо небезпечно. Потім займалися дезінфекцією машин, треба було робити це дуже ретельно, щоб «не фонило». Як не старалися, а «фонило» все одно. А що зробити? Казали: «Одягнув погони — то працюй». І нічого детально ніхто не пояснював.

Багатьох товаришів-ліквідаторів Михайла Пелешка уже немає. Немає й здоров’я в нього: окрім купи хвороб, ще й інфаркт підірвав сили та погіршив пам’ять…. Вік теж позначається — борцям з атомною стихією — по 60 і більше років. 

Вони не нарікають, бо вижили, і час не той, щоб бідкатися — війна. Тому про свої заслуги ті, хто залишився, говорять, як Михайло Пелешок: «Багато про мене не пишіть…»

Юлія КЛИМЧУК