«Усе має бути для фронту, а інакше за що ми воюємо?» Думка захисників про розбудову тилу під час війни

У зоні бойових дій немає свят. Хіба що гроші влада спрямує не на будівництво нових доріг, а на фронт — оце для них буде «плюс». І коли приїдуть у гарячу точку нові дрони або броньовані авто — теж «плюс». Напередодні Дня Незалежності України — свята, яке сучасні українці виборюють кров’ю, про це ми говорили із заступником командира роти вогневої підтримки з морально-психологічної роботи 140-го територіального батальйону Борисом Цапліним. 

Уже восьмий місяць наші земляки у складі бойового підрозділу борються за рубежі під Куп’янськом на Харківщині. Тут дуже гаряче, тривають активні бої. Проте, за увесь час на згаданих позиціях (загалом уже 1,5 роки) захисники 
жодним метром української землі не поступилися ворогу.

— Борисе, ви разом із побратимами 140-го окремого батальйону територіальної оборони стоїте на захисті країни. Ваші побратими — мешканці нашої і сусідніх громад, які до війни були переважно цивільними людьми, чи не так?

— Переважно, так. Солдатсько-сержантський склад — це будівельники, водії, вчителі, є директори навчальних закладів, юристи, підприємці, старости громад. Управління батальйону — це переважно військові.

— Яким чином ви опинилися у складі ТРО?

— У багатьох з нас схожа історія. На початку вторгнення, коли почув звернення Президента та його заклик захищати Україну, мені було цього достатньо. Не чекав повістки, мені б вона і не прийшла, адже у мене батько — інвалід 1-ї групи. У той час він лежав із ковідом у реанімації. Сказав дружині про своє рішення йти служити, і вона підтримала.

Мене записали командиром стрілецького взводу, хоч я мав іншу спеціальність, але така була потреба. 

Тоді дуже швидкі новини були. Ворог наступав, зокрема, на Київ, стояли великі черги у військкомати. 

Пригадую, підійшов до мене молодий хлопчина з автоматом і магазином до нього, розгублено запитав: «Дядьку, а що з цим робити?» Кажу: «Дивись, як я роблю, і ти так роби».

— Пригадайте завдання у складі батальйону на початку повномасштабного вторгнення. Що ви робили?

— Ми будували блок-пости для захисту міста і району, вели бойові чергування. Був створений протидиверсійний резерв, який мені довелося очолити. Якщо диверсійна група зайшла би в місто, ми мали її виявити і знешкодити. 

Потім був наказ командування виїхати на охорону державного кордону під Білорусь. Спочатку деякі хлопці були не в захваті від цього, вважаючи, що пішли захищати своє місто. Довелося усвідомити, що Батьківщина має ширші масштаби, що північний регіон нашої області — теж Батьківщина, якщо пропустимо ворога там, він швидко буде в нас удома. 

На кордоні ми будували першу, другу лінії оборони, укріплювали оборонні споруди, несли бойові чергування, виконували інші задання за призначенням. 

— На Куп’янському напрямку, за майже тисячу кілометрів від Звягеля, ведуться активні бойові дії. Яка там бойова обстановка?

— Обстановка складна. 10 серпня минуло сім місяців, як ми тут. Ворог суне навалою, його нескінченно багато, але наш підрозділ цю навалу стримує. Жодного кроку не відступили. Ліворуч і праворуч знаходиться ворог, а ми тримаємо свій рубіж. 

— Як почуваються наші земляки в напруженій бойовій обстановці?

— Хлопці виснажені. Спочатку готувалися на три місяці, але ось уже восьмий місяць тут перебуваємо. Немає розуміння, коли буде ротація. Це, звісно, впливає на морально-психологічний стан особового складу. 

— Ви теж вдома не були увесь цей час?

— Вдалося побувати у столиці, коли захворіла донька, відпустили до неї в лікарню. Батько, інвалід 1-ї групи, сказав мені, що триматиметься і чекатиме мене з Перемогою. А тут трапилася біда з донькою. 

Ми з нею дуже близькі, наша розлука негативно вплинула на стан її здоров’я. Коли приїхав в Охматдит, їй почало ставати краще. Вона пішла на поправку, а невдовзі повернулася додому. 

Ми щодня спілкуємося, щойно є така нагода. До повного одужання ще довго, але віримо, що все буде добре. Вона в нас розумниця, грає на фортепіано, дуже любить читати. 

Я кажу дітям, коли Бог дає випробування, треба їх пройти. 

— Виходить, що у вас були підстави не йти на війну. Чому все ж таки пішли?

— Був час, коли я вагався. Потім до мене підійшли хлопці і запитали: «В’ячеславовичу, а ви що, не поїдете з нами?» І я не зміг не поїхати зі своїм підрозділом. 

Коли батькові зробили операцію на серці, нікого поруч не було. Попри те, що в інвалідів по зору має бути супроводжуючий. Складна ситуація склалася: дружина була з хворою донькою, батько в лікарні сам. Мені лише після операції вдалося його провідати.

— Ви — людина мирної професії, колись торгували хлібом у кіоску біля центрального парку. Наскільки важко було переорієнтуватися на військову професію?

— Виріс у сім’ї, де по лінії батька всі були офіцерами. Мене назвали на честь діда Бориса, який був начальником артилерійського озброєння полку. 

Я мав справу зі зброєю, 
дуже влучно стріляв, пройшов навчання на військовій кафедрі. Тому комусь було важче, ніж мені. Треба було прийняти цю нову реальність.

— Ви займалися йогою. Це допомагає у військовій службі?

— Так. Віра, молитва і медитація дуже помічні. Я можу спати на камені, на землі, спав навіть на цвяхах. Якщо немає комфортних умов, я приймаю ті умови, які є. Тоді не витрачаєш зайвої енергії. 

Увесь час на війні я сплю у спальному мішку і не відчуваю дискомфорту. Якщо приїду додому і спатиму на ліжку — буде добре, а поки так. 

— Воїнів свого підрозділу навчаєте цій мудрості?

— Так. Проводив заняття, практики і методики. Навчаю хлопців, що військовий — не лише військовий, треба бути Воїном і мати якості, які дисциплінують і допомагають служити.

— Часто доводиться чути, що захисники не витримують морального навантаження від жахіть війни. Як боретеся з цим?

— Відповідно до стандартів НАТО, в українському війську тепер створено групи контролю за бойовим стресом. Коли захисники виходять із бойових позицій, офіцери групи проводять триденну реабілітацію з ними. Якщо ж після цього необхідна додаткова підтримка, то воїнів направляють у шпиталі. 

Ситуації бувають різні. Трапляються і панічні атаки, і тремор, й інші наслідки, з якими на бойові позиції не вийдеш. 

Особливо війна впливає на молодих людей, це для них більший стрес, аніж для загартованих життям. Хоча життєві випробування не порівняти з воєнними. Як не порівняти війну 2014-го року з повномасштабною. 

Тоді не було такого сучасного озброєння, як зараз, такої інтенсивності війни. Не хочу розповідати деталей, бо вони дуже страшні для цивільних. 

Іноді хлопці не хочуть жити від побаченого. Деморалізує, коли доводиться воювати не за спеціальністю. Коли, наприклад, навідник зенітно-артилерійського відділення, який збиває повітряні цілі, отримує завдання працювати в піхоті зі звичайним автоматом. Але воюємо, відповідно до потреб армії.

—Які поради дасте родинам, котрі спілкуються з військовослужбовцями на фронті, щоб вони могли підтримати бійців, не завдавати їм моральної шкоди?

— Дуже важливе значення має підтримка тилу, рідних. Коли вдома все добре, то й захисникам легше. А коли до-
даткові випробування — це обтяжує перебування на війні. Звичайна сварка може спричинити серйозний психологічний розлад. Через це руйнуються сім’ї, бо дуже гостро воїни сприймають сімейні негаразди в бойових умовах. 

І вдома не завжди готові терпіти, підтримувати. Необхідно, щоб в тилу психологи працювали з сім’ями, щоб спілкування з рідними було комфортним і позитивним.

— Як ви та інші захисники ставитеся до святкувань у тилу? 

— Багатьох це морально вбиває. Захисник на війні віддає найцінніше — своє життя. Ми тут не знаємо, що буде з нами завтра. Кажете, невдовзі День Незалежності ? Хтось із бійців сказав: «До нього ще дожити треба». 

Коли хлопці читають новини, що дороги роблять у містах, і у Звягелі, це викликає нерозуміння: на фронті так багато невичерпних потреб, то навіщо? Вдома можна потерпіти без зайвого комфорту, як раніше терпіли. 

— У місті з цього приводу багато дискусій. Ваша позиція принципова?

— Коли в сім’ю приходить біда, то усі сили спрямовують на те, щоб її подолати. Так і під час війни — усе для фронту. Неприємно чути, ніби будують дороги, щоб відмивати кошти…

Щоб перемогти потужного ворога, в якого величезний ресурс матеріальної і живої сили, армії потрібна постійна підтримка. Ми рахуємо кожну людину, кожну копійку. Для нас бійці — найцінніший ресурс, щоб його зберегти, потрібно все спрямувати на фронт. 

В Україні виходить інакше. Хлопці не розуміють, коли це бачать: за що тут стоять, для кого тил розбудовують? 

— Влада звітує, що з бюджету виділяють мільйони на потреби фронту. Зокрема, допомагають 140-му ТРО. Наскільки відчутною є ця підтримка?

— Чуємо, що виділяють кошти, але на фронт треба щоденно. Тож цю роботу потрібно посилити. 

Дрони — це розхідний матеріал, наші очі. Їх щодня знищує ворог. 

Наразі він використовує ударні дрони FPV з різними частотами керування, тому є нагальна потреба у широкодіапазонних системах радіоелектронної боротьби для захисту особового складу та техніки.

— Можливо, є конкретні потреби, з якими влада, волонтери, містяни могли би допомогти батальйону?

— Маємо нагальну потребу в системах РЕБ від протидії FPV дронам для захисту евакуаційної техніки та техніки, яка доставляє особовий склад до ліній оборони. Дані системи РЕБ мають подавляти наступні частоти радіоуправління FPV дронів. Діапазон частот:

• 433MHz         (350-450 MHz)
• 500MHz         (450-550 MHz)
• 600MHz         (550-650MHz)
• 700MHz         (650-750MHz)
• 800MHz         (750-850MHz)
• 900MHz         (850-950MHz)
• 1GHz             (950-1100MHz)
• 2,4 GHz       (2400–2500MHz)
• 5.8 GHz       (5725-5850MHz). 

Постійно є потреба в БПЛа: квадрокоптерах DJI Mavic 3T(Thermal) — нічних; квадрокоптерах DJI Mavic 3 Pro — денних. Мінімальна орієнтовна потреба — 15-20 штук щомісяця. 

Також потрібні потужні зарядні станції BLUETTI AC200MAX для надійного джерела живлення. Хоча б декілька штук.

Подивіться на масштаби ворога, якому чинимо опір. Вони думали, завоюють нас за кілька днів, але українці виявилися міцним горішком. І цей принцип воїна — спроможність чинити опір — ми загартували з роками війни. 

Потужність ворога в його кількості, нам доводиться брати якістю. Кількість може зникнути, а якість — ніколи. 

— Що скажете землякам напередодні Дня Незалежності?

— Ціна нашої Незалежності дуже висока. Маємо про це пам’ятати завжди! Хочу побажати всім міцного здоров’я, сили та віри в себе. Відчути цю силу всередині себе. В єдності — наша найбільша міць, що крок за кроком наближає нас до омріяної Перемоги. Бажаю, щоб спільні досягнення (наші — на передовій, а ваші — у тилу) завжди нагадували про важливість єдності і патріотизму. Слава Україні!

— Героям слава! Бажаємо захисникам повернення додому живими і неушкодженими, і з Перемогою!

— Дякуємо. 

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК