Пані просто-Марія

Побачивши чоловіка з велосипедом біля своїх воріт, висока, років п’ятдесяти, жінка хутко заспішила назустріч гостеві, котрий роками був дещо старшим.

— Доброго дня! — усміхаючись, привітався той.

— Доброго, доброго... Це ви?

— Не знаю. А хто вам саме потрібен?

Господарка двору перевела погляд на багажник велосипеда, де гумовою мотузкою була перетягнута чималенька клітчаста сумка.

— Це ж я з вами годину тому говорила?

— Тоді, значить, це я! Дозвольте?

— Аякже! Аякже! Відкриваю хвіртку.

Чоловік (немолодий, але жвавий, середній на зріст, худорлявий) завів свій транспорт у двір, устелений асфальтом, і притулив двоколісник до стовбура сливи, що росла майже впритул до сусідської загорожі — сітки-рабиці.

Десь у глибині двору загавкав собака, торохтячи ланцюгом.

Та будівельник тільки тепер помітив котів, що лежали покотом по всьому дворі.

— Ого! — неабияк здивувався він. — Скільки ж їх у вас?

— Та, є трохи, — ухильно відповіла жінка.

На ганку, на невеличкому килимку, лежав ще один вгодований котяра, світло-сірого забарвлення.

— А це, певне, основний сторож! — пожартував чоловік. — Мабуть, весело тут у вас! А знаєте, у нас також три кицьки й один кіт. Якось малих не розібрали, так і лишилися. Не викидати ж.

— Таке, таке.

— Ну, показуйте свою біду.

— Ох, та біда, та біда... І чого той комин перекосило? Це ж не кілок у паркані. Просто якась дивина. І тріщин ніде не видно. І тяга погана — піддимлює. А скоро осінь, дощі, холоди, холоди… А я люблю тепло. Як і моє хазяйство, що он вигріває боки на сонечку. — Було примітно, що господарка обійстя, частенько, ніби заклопотано, двічі повторювала тотожні слова.

Будівельник, розв’язуючи сумку на багажнику, поцікавився:

— Пробачте, як вас звати?

— Марія.

— А по-батькові?

— Просто Марія.

— Хм... Значить, будете пані Марія! А я — Андрій.

— Значить, будете пан Андрій!

Обоє посміялися із обопільної вигадливості.

— От і добренько! То що, де драбина нагору?

— З торця. З городу.

— Тоді ведіть.

Аж тут зловісно завила сирена.

— Москалі кляті! Горіти вам у пеклі! — не стримався пан Андрій, додаючи: — Скільки вони горя нам заподіяли.

— Ох, наробили нелюди. Це ж треба було таке учворити? — забідкалась і господарка садиби. — І задумливо-філософськи продовжила: — Он як у садку яблука наливаються. Помідори червоніють. Огірочки другого посіву пішли. А там, за домами, річка. Верби при воді. Лебеді навіть є. Птаство зачаровує. На луках чебреці п’янять душу. Живи, насолоджуйся Божою красою. Та ж ні, щось бахне у голову якомусь недоробку, що він наче всемогутній, що він наче тобі сам Бог, Господи прости! — і суне війною на ні в чому невинні народи. Добра йому не було б, гаспидові проклятущому!..

Задзвонив мобільний. Пані просто-Марія відійшла вбік.

Поки господарка обійстя говорила з кимось по мобільному, робітник перевдягнувся в робоче, за хатою під навісом. Відтак масивною дерев’яною драбиною заліз на горище. І справді: комин похилився ліворуч на сантиметрів десять-дванадцять. Набік з’їхала і керамічна двохсота труба, що увінчувала цегляну кладку і виходила за «коньок». Між похиленою трубою і цегляною кладкою утворився чималий косий отвір.

«І як цей дах не загорівся? — здивовано хитнув головою пан Андрій. — По-любому, тут вилітали іскри. Але чому похилився комин? Він же не на землі стоїть, яку можуть підмити дощі абощо. І стеля не просіла. — І будівельник засміявся. — Миші чи що цеглу з’їли з одного боку? Дивина!»

Пан Андрій зліз із горища. Пані просто-Марія стурбовано никала по кутках.

— А! Ось де ви! А я думаю…

— А я в розвідку ходив! На горище.

— І що скажете?

— Екстрасенсів треба викликати.

— Тут до мене половина вулиці на екскурсію ходила. І ніхто втямити не зміг, як воно так могло покоситися. А старий Павло, сусід, колись по будівництвах ходив, то навіть він не захотів переробляти. Каже, що такого дива ще не бачив. Мовляв, шукай когось іншого, а то я, чого доброго, ще гірше нароблю. А я удвох із дочкою живу. Чоловік помер. Син воює. Ще з чотирнадцятого року. Оце з ним щойно телефоном говорила.

— То ваш син — герой!

— Ну... Він зв’язковий. Завжди мені дзвонить і говорить, куди що летить від москалів. Я теж до військкомату ходила. Просилася на фронт. Не взяли. Кажуть, у вас немає ні військової освіти, ні медичної. Мовляв, ким ми вас візьмемо? А я вмію на мотоциклі їздити. І на машині. Сама навчилася. І стріляти вмію. Зять навчив.

— То були би хорошим воїном!

— Так не беруть! Кажуть, що вже немолода. Але ж моторна! В силі жінка!

— Так і є! Де у вас цемент?

— У сараї.

На вулиці стояла спека. Спочатку будівельник розібрав старий комин. Поки розбирав його, то декілька разів спускався в затінок, бо на горищі стояла неймовірна задуха.

Цього ж дня ще встиг змурувати кілька рядів кладки.

Наприкінці робочого дня знову завила сирена.

Це так московитські нелюди «вітали» українців із Днем незалежності.

Йшов дев’ятий рік війни з московитами.

Закінчив роботу пан Андрій наступного дня.

…Тяга в грубках була відмінна.

Микола МАРУСЯК